Реферат на тему:
“Місце географії у сучасному науковому пізнанні світу”
МІСЦЕ ГЕОГРАФІЇ У СУЧАСНОМУ
НАУКОВОМУ ПІЗНАННІ СВІТУ І СЕРЕД ШКІЛЬНИХ ДИСЦИПЛІН
Сучасна епоха науково-технічного прогресу характеризується насамперед прискореним розвитком системи наукових знань, що дедалі більше розгалужуються, поглиблюються і разом з тим взаємопроникають. Внаслідок цього виникають нові напрями і галузі науки з гучними, що викликають мимовільну повагу, назвами: молекулярна біологія, квантова електроніка, біокібернетика тощо.
На цьому фоні особливо помітне поблажливе ставлення до «старомодної» географії, яка здається мало не реліктовим предметом у системі наук. Справді, якщо виходити з її назви, виявиться, що свої головні — описові — функції географія вже виконала. Ще в країнах Стародавнього Сходу — Єгипті, Вавілоні, Індії, Китаї — нагромаджувалися емпіричні знання про природу та суспільство, про навколишній світ. Уся енциклопедична сукупність знань про природу земної поверхні і про господарство народів, що населяють Землю, становила предмет античної географії.
Страбон, Птолемей та інші найвидатніші географи давнини описували країни, материки, океани, взаємне розташування їх, клімат, грунти, води, рослинний і тваринний світ. Ці знання були життєво необхідні людям з моменту виникнення людської цивілізації. Тому не випадково географію називають найдавнішою наукою про Землю.
Можна виділити кілька етапів у «відносинах» географії з навколишнім світом. Спочатку, на перших стадіях суспільного розвитку, коли окремі держави часто були територіальне роз'єднані, географія обмежувалася вибірковим описом земної поверхні. Проте згодом потреби суспільства і тенденції розвитку географічного пізнання породили епоху великих географічних відкриттів. У цей час географія фактично очолила ускладнену систему наукових дисциплін. Географічні відкриття виявилися важливим імпульсом економічного «оновлення» європейських країн і становлення господарських осередків у різних районах Азії, Африки та Америки.
Підсумком цієї епохи було завершення в загальних рисах описового етапу в розвитку географії. Соціальне замовлення того часу
в основному виконане: завдяки картографії об'єкт географії — географічна оболонка, а точніше земна поверхня, — набув територіальної впорядкованості.
Проте економічний розвиток суспільства ставив нові вимоги до пізнання навколишнього середовища. Розвиваючись у певних природних умовах, людство відчувало свою залежність від зовнішнього світу. Вивчення зміни кліматичних і погодних циклів, територіального розподілу природних ресурсів, розвитку старих і виникнення нових центрів діяльності людини — все це поповнювало перелік життєво важливих завдань, без розв'язання яких воно неминуче зазнавало б (і не раз зазнавало й зазнає) економічних, соціальних, психологічних втрат.
Наслідком зрослих потреб у поглибленому вивченні навколишнього середовища стало прискорене розчленування енциклопедичне широкої географії на ряд наукових дисциплін, що сконцентрували свою увагу на окремих елементах або частинах природи і господарства. Так виникли спеціалізовані географічні науки — кліматологія, ґрунтознавство, гідрологія, економічна географія. Прогресивність і необхідність диференціації географічної науки, починаючи головним чином з XVIII—XIX ст., були цілком очевидними і аналогічними до процесів у всій системі наукових знань.
Проте паралельно виявилися й негативні риси, властиві методології і методам географічної науки з часу її нерозчленованості. Насамперед виявилося, що в географії практично немає понятійного і методичного апарату, необхідного для поглибленого аналізу конкретних географічних об'єктів. Усе, що можна описати, в основному було описано і відображено на картах. Для аналітичних досліджень, що виявляли певні залежності між окремими географічними елементами, не було адекватного інструментарію.
Ера великої географії, здавалося, безповоротно минула. Це уявлення посилювалося бурхливим розвитком інших галузей природознавства і насамперед механіки — лідера науки в XVII— XVIII ст. Закономірність її висунення випливала як з виробничих потреб суспільства, так і з внутрішньої логіки самого наукового пізнання (Б. М. Кедров, 1974).
Як відомо, однією з підвалин механістичного світогляду є принцип детермінізму — переконання в тому, що будь-які процеси можна пояснити через міцні причинні зв'язки. Ідея причинності, загальної залежності проникала тоді в усі сфери наукового пізнання. Своєрідне відображення дістала вона і в географії, пояснюючи суспільний розвиток цілковито зумовленим природним середовищем. Таким чином заперечувалися соціальні, суспільні закономірності, і наука, розчленовуючи складні об'єкти та явища, з дивовижною швидкістю засвоювала сферу причинних взаємозв'язків матеріального світу на рівнях, де діють закони фізики і механіки.
Проте окремі компоненти географічного середовища функціонують, як невід'ємні частини матеріального світу, «на загальних підставах». Отже, можливе виявлення законів їх функціонування і розвитку за допомогою теоретичного і методичного арсеналу фізики та інших галузей природознавства. Йдучи за цією логікою, географічні, а точніше фізико-географічні науки почали шукати у висновках аналітичних досліджень підтвердження загальності фізичних законів і тим самим успішно долати стан кризи.
Але дослідження поглиблювалися паралельно дробленню, членуванню природного середовища на незалежні складові елементи. І цей процес членування географічної оболонки призвів зрештою до тези про «зникнення» об'єкта географічного вивчення, а отже, і самої географії.
Не варто думати, що такі уявлення тепер зовсім забуті й оживають лише в історичних екскурсах, хоча «мода» на них, безперечно, минає. Навіть тепер, коли перед людством вимальовуються одна за одною найскладніші суто географічні проблеми взаємодії природи і суспільства, географію часом обходять під час наукового «поділу» її проблематики.
У цьому зв'язку, на наш погляд, доречно і необхідно вдатися до класифікації наук, принципів виділення їх із загальної системи наукових знань. Досі не втратила свого значення класифікація наук, яку дав Ф. Енгельс. За цією класифікацією кожна наука «аналізує окрему форму руху або ряд форм руху, що зв'язані між собою і переходять одна в одну». Разом з тим вона є «класифікацією, розміщенням, згідно з внутрішньо властивою їм послідовністю, самих цих форм руху, і в цьому саме і полягає її значення».
Відповідно до основних форм руху матерії — механічної, фізичної, хімічної, біологічної, геологічної, соціальної — окреслюються й основні групи наук. Кожна з них має цілком певний предмет дослідження, що визначає її специфіку та закономірності.
За рубежем і досі мають великий вплив погляди Канта та його послідовників Ріккерта і Вільденбанда, які класифікували науки не за змістом (предметом вивчення), а за підходом, методом вивчення. Кант твердив: «Наші емпіричні знання можна класифікувати двома способами: або стосовно до усталених концепцій про світ, або стосовно до простору і часу, до яких вони фактично належать... Географія і історія охоплюють усю сферу наших сприйняттів: географія — просторові сприйняття, історія — часові».
Отже, географія вивчає будь-які об'єкти в просторі.
З цим твердженням ніяк не можна погодитися, бо об'єкти географічної науки чітко визначені: географічна оболонка і географічне середовище у фізичній географії та виробництво в територіальному розрізі — в економічній географії. Проте, перш ніж усвідомити (на новому рівні і в новому виявленні) свій предмет дослідження, географії і географам довелося пройти тернистий шлях, сповнений помилок.
Згадана тенденція диференціації географії і членування об'єктів її вивчення зумовили поширення думки про унікальність географічних явищ. Логіка, що привела до такого висновку, була простою і зовні цілком правильною. Природне середовище складається з різнорідних елементів і компонентів, що розвиваються за незалежними один від одного законами. В результаті утворюється неповторний феномен, окремі територіальні частини якого не пов'язані між собою. Функціонують вони так само, як і оболонка в цілому, відповідно до законів фізики, хімії. Проте якихось особливих географічних закономірностей при цьому не спостерігається. Отже, предмет географії, як і сама географія, досить відносні. Тому, поділивши вивчення земної поверхні між фізичними (кліматологія, океанологія тощо), хімічними (ґрунтознавство) та біологічними (зоологія та ін.) науками, слід відмовитися від загальних географічних досліджень як практично мало корисних і по суті своїй штучних.
І тут, на нашу думку, ми повинні з вдячністю згадати багатьох учених-географів, чиї праці сприяли виявленню складних взаємозв'язків як у самій природі, так і в її відносинах з суспільством. А. Гумбольт і А. Гетнер, Л. Мечников і А. Григор'єв, О. Воєйков і М. Баранський у свій час глибоко розкривали як предмет географії, так і її проблеми.
І ось, всупереч усталеним у науці уявленням про необхідність розчленування складних явищ на ряд простих, елементарних (як єдино можливий метод пізнання), в географії висувається поняття географічної оболонки'. Академік А. О. Григор'єв обґрунтовує виділення географічної оболонки в складі гідросфери, атмосфери і біосфери, виходячи з її цілісності, з неможливості звести її до окремих складових компонентів. Об'єкт географії у новому вигляді знайшов своє «обличчя».
На ідеї цілісності географічної оболонки грунтуються всі сучасні уявлення фізичної географії. Наприклад, апріорно можна твердити, що зміни в будь-якій частині оболонки (територіальній чи структурній) неодмінно позначаються на всіх інших. До важливих особливостей географічної оболонки слід віднести також наявність кругообігу, ритміку (повторюваність) явищ, безперервність розвитку. Наслідком безперервності розвитку оболонки є: територіальна диференціація природного середовища, полярна асиметрія, неоднакова швидкість різних процесів.
Закономірності розвитку географічної оболонки об'єктивні і незмінні, але сама вона дедалі більше трансформується, перетворюючись на змінене людьми географічне середовище. Тому більшої актуальності набувають дослідження проблем впливу природи
на життя суспільства. Серед них і проблема використання природних ресурсів, і проблема пристосування до природних умов, і проблема зміни основних властивостей навколишнього середовища під впливом людини. Не випадково О. Є. Ферсман зазначав, що «господарська і промислова діяльність людини за своїм масштабом і значенням стала порівнянною з процесами самої природи. Речовина і енергія не безмежні стосовно до зростаючих потреб людини, їх запаси за величиною — одного порядку з потребами людства... Людина геохімічне переробляє світ».
У цьому «перероблянні» світу, обличчя Землі важлива роль-економічної географи, що виділилася з комплексу географічних наук у XVII—XVIII ст. У Росії термін «економічна географія»-вперше вжив талановитий вітчизняний учений М. В. Ломоносов. Його уявлення про географію і досі має раціональне зерно: «Що-корисніше родові людському для взаємного передавання своїх лишків, що безпечніше тим, хто плаває в морі, що мандрівникам по різних державах потрібніше, як знати розташування місць, течію річок, відстань міст, розміри, багатство і сусідство різних земель, звичаї, поведінку та уряди різних народів? Це добре показує географія, яка увесь всесвіт єдиному поглядові підпорядковує».
Отже, ми з'ясували, що географічні дослідження мають бути прив'язані до території і комплексні за своїм характером. Як же-в такому разі класифікувати географію? її відносять то до точних, то до гуманітарних наук. В Англії, у найстарішому університеті в Кембріджі, цю дисципліну вивчають на факультеті географії і геології разом з геофізикою, мінералогією і петрографією, у більшості вузів США — на суспільних факультетах, у Франції географія традиційно зберігає тісні зв'язки з історією. У Мічиганському товаристві математичної географії відроджуються традиції античної Греції, де географію вважали просторовою (геометричною) наукою.
Оскільки існують три головні, взаємопов'язані між собою сфери світу — природа, суспільство і мислення, — все наукове знання поділяється відповідно на три головні галузі: природознавство, соціально-економічні науки і науки про мислення, про людський дух — філософські та психологічні (Кедров, 1973). Географія розвивається на стикові природничих і суспільних наук, включаючи в себе коло проблем взаємодії суспільства і природи в територіальному розрізі. Тому найправильнішим визначенням географії вважаємо таке: «Географія — система природничих і суспільних наук, що вивчають природні і виробничі територіальні комплекси та їхні компоненти».
У системі географічних наук виділяється чотири групи наук: 1) природничі, або фізико-географічні; 2) суспільні географічні — історія географії, топоніміка та економічна географія; 3) картографічні; 4) об'єднані географічні дисципліни — країнознавство, краєзнавство тощо. Деякі з перелічених географічних дисциплін входять частково до систем інших наук (біологічних, геологічних, соціально-економічних і т. п.), оскільки між окремими науками не існує чітких меж.
Перелік географічних дисциплін свідчить про чималу диференціацію географічної науки. Разом із спеціалізацією, поглибленням географічних досліджень закономірно посилюється взаємодія її з іншими науками. І, як уже зазначалося вище, створилося враження про «розтягування» географії суміжними галузями знань, про її «розмивання» в системі біологічних, геологічних, економічних та інших наук.
Але дехто з географів обґрунтував тези про єдину комплексну географію, що має спільний об'єкт дослідження — географічне середовище. У географічному середовищі з максимальною інтенсивністю відбуваються процеси взаємодії природи і суспільства. Проте закономірності функціонування та розвитку природи, як і суспільства, залишаються специфічними і, звичайно, не зливаються в межах географічного середовища в єдині для всієї географії. Тому і єдність географії слід розуміти діалектичне, як єдність протилежностей, що включає дві системи наук — фізико-географічну та економіко-географічну. Вони об'єднуються для розкриття закономірностей (і фізико-географічних, і економіко-географічних), що виявляються в процесі взаємодії природи і суспільства.