ТЕМА 15 ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА КОНКУРЕНТНОГО ТИПУ ТА ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ
Радикальні зміни у технологічному способі виробництва.
Еволюція приватної власності. Економічна система 90~х років і тенденції її дальшого розвитку
; Найбільш зрілих і розвинутих форм економічна систе- і ма конкурентного типу набуває за умов існування капіталістичного способу виробництва. Останній з притаманними йому основними рисами (відокремленість безпосередніх виробників від засобів виробництва, застосування найманої праці, відносини капіталістичної експлуатації та ін.) починає розвиватися в окремих країнах ще на початку XVI ст. Майже за п'ять століть еволюції у межах його (тобто у розвиткові продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин власності, господарському механізмі тощо) відбулись як істотні революційні зміни, що торкнулися переважно системи продуктивних сил, так і якісні перетворення у системі приватнокапіталістичної власності. Останні здійснились у результаті розвитку продуктивних сил (їх закономірностей та суперечностей), поглиблення суспільного характеру виробництва, діалектичного заперечення більш розвинутими формами менш розвинутих форм приватної власност і. Це зумовлює головну мету теми — з'ясувати основні економічні риси капіталізму, коротко розкрити найважливіші істотні та якісні перетворення, яких зазнала економічна система капіталізму протягом майже п'яти століть свого існування» зокрема з середини 50-х років XX ст., та показати тенденції її дальшого розвитку.
§ 1. РАДИКАЛЬНІ ЗМІНИ У ТЕХНОЛОГІЧНОМУ СПОСОБІ ВИРОБНИЦТВА
Основні риси технологічного способу виробництва та їх модифікація. Зміни у змісті праці сучасного робітника за умов НТР
Суспільний спосіб виробництва, як уже зазначалося, є діалектичною єдністю двох основних суперечливих сторін: продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин власності, які відповідно є його змістом і формою.
Якщо розглядати більш докладно структуру суспільного способу виробництва, то в його складі з погляду змісту слід також виділити технологічний спосіб виробництва як органічну єдність продуктивних сил і техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації, обміну діяльністю тощо. Ці відносини займають проміжне місце між продуктивними силами та виробничими відносинами, або відносинами власності. Поєднання техніко-економічних та виробничих відносин формує систему економічних відносин.
У структурі суспільної форми виділяють відносини між людьми у сфері безпосереднього виробництва, обміну, розподілу та споживання. Якщо розглядати структуру суспільної форми з боку об'єктів відносин власності, то її складовими елементами є власність на засоби виробництва (у якісному аспекті це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва), власність на робочу силу (відповідно відносини між людьми з приводу привласнення робочої сили), предмети споживання, послуги та ін.
Така структура способу виробництва властива не всім формаціям. Наприклад, відносини між людьми з приводу привласнення робочої сили не можуть існувати у тому суспільстві, де робітник не є юридичне вільним і має власні засоби виробництвам класу в управлінні виробництвом. Це зумовлено поглибленням суспільного поділу праці, становленням і розвитком робітника нового тішу, зростання ролі особистого фактора у процесі виробництва та іншими причинами. Процес поглиблення спеціалізації за умов автоматизації виробництва включає безпосередніх виробників в управління технологічними процесами» вимагає координації дій між зростаючими трудовими колективами, знання інформації про весь виробничий цикл. Традиційна структура управління за нових умов перетворюється на гальмо НТР. Дія цієї об'єктивної тенденції посилюється зростанням ролі суб'єктивного фактора, вимогами трудящих щодо участі в управлінні не лише безпосереднім виробництвом, а й іншими суспільними процесами у всіх сферах відтворення, зокрема, розподілом прибутку, політикою цін. Щоб послабити напругу таких виступів, використати індивідуальні та колективні організаційні здібності трудящих, їх залучають до управління, ио-перше, у межах відносин а начальник-підлеглий», по-друге, до прийняття рішень груп робітників та їх організацій. Представники робітників, профспілок разом з акціонерами, включаються до складу керівних рад. Залучення робітників до управління виробництвом, але під контролем капіталу, здійснюється переважно для розв'язання питань про резерви дальшого зростання продуктивності ираці, підвищення ефективності праці тощо. Розв'язання кардинальних питань розвитку підприємства (наприклад, політика інвестицій, цін та ін.), як раніше, залишається прерогативою капіталістів-власників та вищих менеджерів, що свідчить про авторитарність управління. Залучаючи трудящих до управління, еліта західного суспільства намагається духовно інтегрувати Їх у панівну систему, послабити напругу виступів трудящих, не допустити того, щоб розв'язання принципових питань розвитку підприємств, галузей, всієї економіки перейшло до рук безпосередніх виробників.
На зміст праці за сучасних умов значно впливає дія закону зміни праці. «Природа великої промисловості,— зазначав К. Маркс,— зумовлює зміну праці, рух функцій, всебічну рухливість робітника» (94). З іншого боку, за умов суспільного поділу праці, що постійно поглиблюється, зростання спеціалізації виробництва окремий індивідуум закріплюється за виконанням певних функцій сукупного або комбінованого робітника. За умов НТР ці процеси розвиваються паралельно. Зокрема, при автоматизації виробництва здійснюється інтеграція у знаряддях праці і технологіях багатьох роз'єднаних раніше функцій-операцій. Тепер вони здійснюються без безпосередньої участі людини. Кожен робітник нового типу, виконуючи переважно функції контролера, регулювальника виробництва за умов висунення на перший план інтелектуальних здібностей людини зможе виконувати об'єднані трудові функції широкого профілю, змінювати Їх залежно від потреб виробництва. Закон зміни праці функціонуватиме у формі рухливості і зміни функцій індивідуального та сукупного робітника. Отже, зміст праці сучасного робітника характеризується такими основними видами діяльності, як пізнавальна, регулятивно-контрольна, споживча.
Розвиток технологічного способу виробництва, еволюція його основних рис лежить в основі змін, які відбуваються у межах суспільного способу виробництва у цілому, його соціально-економічної форми, тобто виробничих відносин, або відносин приватно-капіталістичної власності, у господарському механізмі.
§ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ІНШИХ РИС КАПІТАЛІЗМУ
Найважливіші риси домонополістичного капіталізму. Приватна-капіталістична власність та тенденції її розвитку за сучасних умов. Модифікація основних рис класичного капіталізму
Найважливіші риси домонополістичного капіталізму*
Найважливішою рисою суспільної форми капіталістичного способу виробництва є монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва й їх використання як знаряддя експлуатації, привласнення чужої праці більшості населення, тобто існування приватнокапіталістичної власності. З неї випливає така основна риса, як відсутність засобів виробництва у переважної більшості трудящих, внаслідок чого вони змушені продавати свою робочу силу, бути найманими робітниками, а отже, здійснювати найману працю, виробляти та збільшувати капітал. З погляду відносин власності у сфері безпосереднього виробництва третьою основною рисою суспільної форми капіталістичного способу виробництва є праця робітника під контролем капіталіста і власність останнього на виготовлений продукт, відчуженість найманих робітників від процесу управління виробництвом. Четвертою основною рисою капіталістичних виробничих відносин є привласнення власниками засобів виробництва більшої частини створеного найманими робітниками продукту, зокрема всього додаткового та частини необхідного продукту. Ця ознака характеризує відносини приватнокапіталістичної власності переважно у сфері розподілу. З неї, а також з наведених рис випливає і така важлива риса капіталістичного способу виробництва, як обмеженість споживання переважно? частини населення максимальними межами вартості робочої сили, необхідного продукту, а залежно від співвідношення попиту та пропозиції на товар робоча сила, рівня класової боротьби трудящих та інших факторів ця межа рідко досягає величини вартості робочої сили. Це зумовлює мету осіб найманої праці, а також ремісників, дрібних торговців, фермерів тощо — підтримання життя, існування, а для класу капіталістів такою метою є збільшення багатства. Ця мета е шостою економічною рисою капіталізму, його суспільної форми. Сьомою важливою рисою даного способу виробництва є те, що товарне виробництво досягає найвищого свого розвитку, стає загальним, що все (передусім робоча сила), створене природою (земля, вода, ліси, корисні копалини і т. ін., навіть повітря) і людиною (у тому числі продукти мистецтва, його шедеври), купується та продається. Ця риса характеризує капіталістичні виробничі відносини переважно у сфері обігу. Ще однією основною рисою суспільної форми капіталістичного способу виробництва є конкуренція. Вона охоплює як відносини між окремими групами, прошарками, верствами класу капіталістів у всіх сферах суспільного відтворення, так і відносини між найманими робітниками.
До важливих рис капіталізму належить опосередковане втручання держави у регулювання окремих сторін виробничих відносин (наприклад, прийняття законів про тривалість робочого дня, розміри заробітної плати, збереження конкуренції тощо).
Ці найбільш важливі економічні риси капіталістичного способу виробництва можуть бути доповнені низкою другорядних рис, ознак, властивостей його суспільної форми (наприклад, відмінність між містом і селом, між фізичною та розумовою працею, праця капіталістів або її відсутність і т. ін.).
Основні економічні риси капіталістичного способу виробництва мають різні форми вияву: соціальні, юридичні, політичні, культурні, ідеологічні тощо. Наприклад, у сфері політичних відносин капіталізму властива відчуженість переважної більшості населення від участі в управлінні державою, тобто від політичної влади.
Приватнокапіталістична власність та тенденції її розвитку за сучасних умов. Оскільки ця форма власності за умов домонополістичного капіталізму охоплювала майже всю сукупність виробничих відносин (майже, оскільки крім неї у незначних масштабах існувала індивідуальна власність, основана на власній праці), то зміни, які відбуваються в її межах, у найбільш загальному плані відбиваються насамперед в об'єктах і суб'єктах власності.
З боку об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), до сучасної системи відносин власності належать форми і методи організації праці (особливо з моменту впровадження у виробництво системи Тейлора і наступної їх заміни більш прогресивними), наука, інформація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які найбільшою мірою стали власниками цих об'єктів, збільшили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.
Однією з принципово нових важливих рис названих об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Зростає можливість і необхідність більш широкої персоніфікації таких об'єктів, що призводить до значного розширення і суб'єктів їх привласнення. Так, за умов розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а ЇЇ учасниками стає широке коло найбільш висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього стають носіями нового об'єкта привласнення. Інформацію через її специфіку неможливо так само відокремлювати від найманих робітників і службовців, як засоби виробництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Внаслідок цього вони певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагоміших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, і розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.
Це стосується й інтелектуальної власності, яка формується на основі такого якісного нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Американські науковці у даному випадку розрізняють нині три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що закріплюється у формі патента або ліцензії; 2} суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства І не може бути закріплена за юридичною особою. При належному обміні інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3) проміжна форма власності, або власність, що а просочується а і представляє інноваційну науково-технічну інформацію, її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації є можливість створити продукцію у зміненому вигляді.
Така еволюція об'єктів власності зумовлює принципові зміни й у товарі робоча сила. Оскільки носієм останньої все частіше стають найбільш кваліфіковані робітники та службовці, тобто робоча сила стає інтелектуально-інформаційно насиченою, то її відчуження від власника відбувається у якісно новій формі, а традиційні форми такого відчуження значною мірою заперечуються. Водночас на цій основі не можна робити висновок про те, що знання, а не праця виступають джерелом вартості (95). Цей висновок відомого американського науковця Д. Белла можна назвати метафізичним (а не діалектичним), оскільки в ньому ізольовано й у статиці розглядаються знання І праця. Насправді джерелом вартості у даному випадку стає науково та інформаційно насичена праця.
Еволюція об'єктів власності призводить також до глибоких змін у суб'єктах власності. Воші полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за найманням у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займаються підприємницькою діяльністю, організовують своє ризикове, або венчурне діло. Крім того, вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах, або суміщати роботу за найманням (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за найманням, може одночасно стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полі-суб'єктність частково поширюється і на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, якщо вони стають власниками певної кількості акцій фірми.
Якщо дати загальну оцінку тих змін, що відбуваються у відносинах власності з погляду їх об'єктів, і з'ясувати при цьому соціально-економічну спрямованість цих змін, то стає очевидною тенденція до зростаючого усуспільнення цих об'єктів на таких трьох основних рівнях: 1) окремого підприємства, фірми, корпорації, організації; 2) на рівні держави; 3} на міжнаціональному рівні. З погляду формантного підходу, тобто розвитку світової цивілізації від менш розвинутої суспільно-економічної формації до більш розвинутої, еволюція власності з боку об'єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напрямі її соціалізації. Це означає, що на домінуючу роль серед об'єктів власності висуваються ті, які повинні бути або у власності окремих трудових колективів, або у державній.
Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін власності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності відбувається зростаюча дезінтеграція таких прав власника, як право володіння, розпорядження та користування власністю. Це означає, що у минулому (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму, коли панувала індивідуальна приватна капіталістична власність) ці права в основному належали одній особі. Винятком було сільське господарство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендарю. За сучасних умов власники підприємств у різних галузях промисловості віддають їх у володіння, або розпорядження, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки управління своєю власністю, що означає посилення процесу відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції.
На цій основі виникає і розвивається значний прошарок керуючих, або менеджерів. Дж. Гелбрейт називає Їх тех-ноструктурою та стверджує, що до неї перейшла влада у сучасних гігантських корпораціях США та Інших країн Заходу. Оскільки у США налічується близько 12 млн. менеджерів, то саме в їхніх руках, на думку американського економіста, зосередилася влада на сучасному крупному підприємстві.
У даному випадку слід уникати двох крайнощів, розглядаючи проблеми власності та влади у межах гігантських корпорацій: 1) заперечувати сам процес значного відокремлення влади від власності (як це було у XVI — XIX ст.); 2) стверджувати, що сучасний власник повністю позбавлений влади, що власність і влада стали абсолютно відокремленими.
Насправді, внаслідок зростаючих масштабів виробництва капіталіст-підприємець ще в минулому столітті почав залучати до управління найманих менеджерів. У наш час серед 12 млн. керуючих у США слід виділяти такі три основні групи. Перша: найменш чисельна — вищих менеджерів. Їх налічується близько 10 тис., і вони займають ключові посади у гігантських корпораціях (президентів, віце-президентів), їм передаються важливі важелі на підприємстві. Внаслідок цього до них разом з владою переходить значна частина власності корпорацій. Це відбувається шляхом придбання значної кількості акцій (вартістю від 1 до 2 млн. дол. у кожного), казкових сум платні. Так наприкінці 80-х — на початку 90-х років такі виплати перевищували 1 млн. дол. на рік, а у деяких з них — навіть більше 3 мдн. дол. В американській економічній літературі з цього приводу навіть виник спеціальний термін «епоха золотих зірок». Ним позначають факти отримання вищими менеджерами платні на суму вартісної оцінки золота, що дорівнює живій вазі таких керуючих. Третім важливим каналом, за яким частина власності гігантських корпорацій переходить до рук вищих менеджерів, е надання їм у персональне користування дорогих автомобілів, яхт, коштовних килимів і навіть невеликих картинних галерей. За рівнем доходів» способу життя, наявністю реальних прав такі менеджери вливаються до складу крупної буржуазії. Звичайно, вони не позбавлені власнЬсті, як про це твердять Дж. Гелбрейт та інші прихильники теорії «революції керуючих».
Таких менеджерів не слід ототожнювати з керуючими середньої ланки (наприклад, начальниками цехів), які мають у своєму розпорядженні зачно менше влади на підприємстві і за рівнем доходів наближаються до середньої буржуазії. Тим більше неправомірно ставити знак рівності між вищими менеджерами і найбільш чисельною групою керуючих нижчої ланки (майстрами, бригадирами тощо), життєвий рівень яких наближається до становища найманих робітників і службовців середньої кваліфікації. В Їхніх руках зосереджується мінімальна влада і незначна власність.
Відокремлення власності від влади і становище менеджерів різняться у різних країнах Заходу. Так, в Японії вищі менеджери дуже слабо пов'язані з правами власності у компанії. До них у значно менших масштабах переходить власність. У всіх крупних корпораціях вищі менеджери у цій країні отримують майже у 100 разів менші суми платні, ніж їхні колеги у США. У 44 % японських корпорацій вони володіють не більше як 0,1 % акціонерного капіталу, у 43 % корпорацій — від 0,1 до 1 % акціонерного капіталу.
Ще однією важливою рисою сучасних відносин власності у розвинутих країнах Заходу є з одного боку, процес певної де персоніфікації щодо крупних капіталістів-власників і перехід її (власності) до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власників акціонерного капіталу становила близько 78 %, а серед них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже в два з половиною рази менша.
З іншого боку, відбувається, процес зростання персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди. У США, наприклад, кількість пайщиків пенсійних фондів на початку 90-х років становила близько 70 млн. чол.
Водночас- в управлінні фондами існує висока концентрація влади. Так, незважаючи на те, що у США діє близько 1,5 тис. крупних пенсійних фондів, право приймати рішення про інвестиції має вузька група осіб у кількасот чоловік (96).
На нижчій стадії розвитку капіталізму панівною формою приватнокапіталістичної власності була індивідуальна власність. Вона забезпечувала більший простір для розвитку продуктивних сил, ніж феодальна та дрібнотоварна форми приватної власності. Проте розвиток капіталізму, дія законів технологічного способу виробництва поступово перетворювали індивідуальну власність з форми розвитку продуктивних сил у Їх кайдани, у гальмо. Це відбилось у нездатності дрібних капіталістичних підприємств будувати залізниці, великі промислові підприємства, розвивати наукові дослідження тощо, тобто у процесі переростання системою продуктивних сил зокрема такими найбільш динамічними Її елементами, як засоби праці, робоча сила вузьких рамок індивідуальної капіталістичної власності. Це зумовило посилення антагонізму між двома сторонами суспільного способу виробництва. Внаслідок цього на зміну індивідуальній формі капіталістичного привласнення приходять колективні форми капіталістичного привласнення.
Першою з них, а водночас якісно новою формою приватнокапіталістичної власності, стає акціонерна власність, яка тимчасово і частково розв'язала попередню суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами, чим сприяла розвиткові технологічного способу виробництва. Прогрес останнього спричинив, у свою чергу, дальшу еволюцію акціонерної капіталістичної власності. Вона на нижчому щаблі найвищої стадії капіталізму стала найбільш адекватною формою розвитку корпорацій. Так у всіх розвинутих країнах капіталу кожна велика монополія існує у формі акціонерної компанії.
У дальшому процесі свого розвитку продуктивні сили переростають монополістичну власність. Це визнають багато західних науковців. Так відомий американський економіст А. Берлі зазначав, що розвиток освіти, частина наукових досліджень не можуть бути здійснені у приватному секторі (97). в Приватні підприємства,—зазначає професор економіки Кембріджського університету Дж. Робін-сон,— перестали бути найкращою формою організації для використання переваг сучасної технології» (98). Це привело до виникнення нової форми капіталістичного усуспільнення засобів виробництва. Такою більш розвинутою формою приватнокапіталістичної власності, більш високою колективною формою капіталістичного привласнення є державна власність. Вона є найвищою формою капіталістичного усуспільнення у межах національних капіталістичних держав, значно розширила можливості розвитку продуктивних сил, тимчасово і частково розв'язала суперечності капіталістичної власності.
На певному етапі продуктивні сили переростають і цю форму власності, що зумовлює виникнення і розвиток інтегрованої капіталістичної власності — якісно нової суспільної форми їх (продуктивних сил) розвитку на інтернаціональній основі. Найбільш зрілих форм вона досягає у межах капіталістичної інтеграції країн Західної Європи.
Виникнення кожної наступної форми приватнокапіталістичної власності супроводжується не повним, а діалектичним запереченням попередньої. Деякі з них зрощуються, що також приводить до виникнення нової якості у 'формах власності. Тому сучасна система відносин приватнокапіталістичної власності в взаємодією насамперед названих форм власності (крім них існують кооперативна, дрібнотоварна та ін.), які лише у такій єдності можуть забезпечити дальший розвиток продуктивних сил, тимчасово і частково розв'язати суперечності процесу суспільного відтворення.
Серед названих форм приватнокапіталістичної власності найбільше виконує Інтегруючу роль, тобто функцію поєднання інших форм власності в одну систему, акціонерна власність. Про це свідчить, зокрема, той факт, що більшість форм приватнокапіталістичної власності (значна частина індивідуальної, корпоративна, великою мірою державна) розвивається у формі акціонерних компаній. Крім того, виникнення і розвиток акціонерного капіталу означає процес скасування капіталу як приватної власності у межах самого капіталістичного способу виробництва, необхідний перехідний пункт до зворотного перетворення капіталу у власність асоційованих виробників, у безпосередньо суспільну власність/ Розкриваючи задум своєї основної ^ праці, К. Маркс у листі Ф. Енгельсу писав, що він хотів включити до неї (тобто до « Капіталу а) розділ «Акціонерний капітал як найбільш досконала форма, що підводить до комунізму, разом з усіма його суперечностями» (99).
Виходячи з цього, в акціонерній власності слід з'ясовувати риси, які, з одного боку, посилюють процес монополізації незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва, багатства як знаряддя, що сприяє зростанню експлуатації і т. іи., а з іншого — виявляти у ній прогресивні риси, якості, властивості перехідної (між капіталізмом і соціалізмом) форми. До негативних (з погляду трудящих) належать насамперед централізація капіталу за рахунок дрібних заощаджень частини найманих робітників і службовців і використання цих засобів для посилення експлуатації значної частини населення. Широке впровадження акціонерної форми власності сприяє привласненню нетрудових доходів через виплату крупних дивідендів і характеризує посилення експлуатації у сфері розподілу. У сфері обліку ця форма використовується для фінансових спекуляцій, відволікання значної частини фінансових засобів від виробничого використання. Акціонерна власність також служить важливим засобом економічного, а тим самим і політичного панування купки експлуататорі» над переважною більшістю економіки.
До прогресивних рис цієї форми належать, по-перше, можливість значного розширення масштабів виробництва, появи крупних підприємств, які не здатний був побудувати окремий капіталіст, а в наш час — окрема корпорація або навіть держава; по-друге, завдяки відокремленню власності на капітал від його використання (капітал-функція) прискорюється процес концентрації та централізації капіталу, а тим самим і його переливання з однієї галузі в іншу, більш раціонально здійснюється процес управління капіталістичним виробництвом. Завдяки централізації дрібних заощаджень трудящих, капіталів дрібних і середніх капіталістів розширюються, по третє, масштаби капіталі будуть істотно змінені, якщо пе повністю замінені державною власністю та державним управлінням (104).
На наш погляд, такі прогнози є безпідставними, оскільки механічно копіюють тенденцію розвитку державної власності в окремі проміжки часу і екстраполюють цю тенденцію на майбутнє. Крім того, у них не враховується дія закону заперечення заперечення. Зміст цього закону щодо характеру взаємодії Існуючих форм власності та тенденції їх розвитку на майбутнє полягає насамперед у тому, що кожна наступна, більш розвинута форма власності не повністю, а діалектичне (з утриманням позитивних сторін) заперечує попередню. Прогнози- названих авторів базуються майже па повному запереченні корпоративної (у тому числі монополістичної) власності. Слід враховувати і те, що державна власність є найвищою суспільною формою розвитку продуктивних сил лише в межах окремих національних держав. Але, оскільки сучасні продуктивні сили все більше - переростають межі окремих країн, особливо малих та середніх, посилюється процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, то Їх суспільною формою розвитку стають більш розвинуті (порівняно з державною) форми власності. Це інтегрована власність окремих країн, декількох компаній'' з різних країн, її об'єктами можуть бути різні елементи продуктивних сил (засоби праці, предмети праці, наука — у формі снільних патентів, ліцензій та ін.). При цьому, однак, домінуючою суспільною формою розвитку продуктивних сил залишається державна власність (на засоби виробництва, національний доход, інтелектуальну власність тощо).
Ще однією тенденцією розвитку відносин власності стане зрощування двох або кількох форм власності й утворення на цій основі змішаних форм власності.
З погляду характеру відносин власності у майбутньому найбільш інтенсивно будуть посилюватись асоційовані форми власності трудових колективів як у межах окремих країн, так і між державами. Зростатиме питома вага профспілкової, кооперативної власності. У структурі сучасної корпоративної власності буде збільшуватися частка акцій трудящих. Оскільки однією з основ економічної свободи людини і надалі залишиться приватна власність, то Її значення зростатиме. Водночас поглиблення процесу усуспільнення виробництва і праці передбачає домінування колективних форм власності. Щоб узгодити ці імперативи дальшого прогресу особи та виробництва, необхідне поєднання індивідуального та колективного привласнення. Різні комбінації таких форм привласнення стануть ще однією тенденцією дальшої еволюції відносин власності.
Названі тенденції розвитку технологічного способу та відносин власності зумовлюють відповідні зміни господарського механізму. Насамперед у найближчі десятиліття відбуватиметься його подальше ускладнення. Поряд з механізмом ринкової конкуренції, корпоративною (у тому числі монополістичною та олігополістичною) планомірністю та державним регулюванням, програмуванням і прогнозуванням розвитку економіки посилюватиметься наднаціональне регулювання макроекономічних процесів на різних рівнях функціонування світового господарства. У межах корпоративного, державного та наднаціонального регулювання матиме місце поєднання адміністративних та економічних важелів. Але домінуючою тенденцією стане переважання економічних форм і методів регулювання мікро- та макроекономічних процесів. Поступово посилюватимуться елементи свідомого, планомірно організованого розвитку реалій економічної дійсності і відповідно послаблюватимуться елементи анархії, стихійності.
У структурі господарського механізму переважна роль належатиме державному регулюванню, програмуванню та прогнозуванню економіки. Роль цього елемента господарського механізму може посилитися внаслідок загострення екологічної кризи. Залежно від ступеня ЇЇ поглиблення все більш актуальним буде питання про створення єдиного планетарного уряду, глобального (у масштабі всієї землі) макрос ко помічного регулювання процесів відтворення.
шості підприємств. Формувався "ринок продавця", і кожне підприємство ставало монополістом щодо своїх покупців незалежно від кількості підприємств галузі, які випускали однорідну продукцію. По-друге, весь державний сектор в макроекономічному аспекті виступав як монополія, оскільки всі підприємства належали одному власнику — державі, яка не була зацікавлена у конкуренції між ними.
Україна дістала у спадок високомонополізовану, жорстко зацентралізовану систему господарювання. Побудова ефективної національної економіки передбачає створення правових основ обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства.
§ 2. Модифікація конкурентно-ринкового механізму
В економіці ринкове розвинутих країн посилюються як процеси монополізації, так і інтенсивність конкуренції. Такий розвиток закономірний, оскільки монополія та конкуренція — це дві сторони одного і того самого процесу руху капіталу.
У більшості промислове розвинутих країн відсутня галузева єдина формально монополістична структура, яка б давала змогу контролювати виробництво і ринок у повному їх обсязі. Здебільшого галузевий контроль здійснює кілька великих корпорацій. Така структура ринку називається олігополістичною.
Як і монополія, олігополія може бути білатеральною і власне олігополією. У білатеральній олігополії 'попит на продукцію кількох продавців формують кілька споживачів, а у власне олігополії кільком продавцям протистоять численні покупці. У таких структурах ринку процеси монополізації та конкуренції тісно пов'язані один з одним.
Олігополістична структура обумовлює нові форми внутрішньогалузевого взаємозв'язку компаній, однорідних за галузевою спеціалізацією. Обмежене число великих підприємств у галузі чи на окремих ринках створює об'єктивні основи для взаємодії у різних напрямах виробничої чи комерційної політики. Найпоширенішою формою взаємодії суб'єктів олігополії є проведення спільної ринкової політики з метою послаблення внутрішньогалузевої конкуренції. Основним засобом її реалізації є монополістичне регулювання цін товарів. Монопольна ціна складається не тільки в умовах панування на ринку однієї монополії. Практикуючи "лідерство в цінах", олігополісти встановлюють і підтримують монопольне високі ціни на продукцію аналогічного асортименту.
Іншою формою взаємодії є координація виробничої діяльності через регулювання обсягу і або асортименту продукції, визначення довгострокової спеціалізації. За умови панування в галузі олігополістичної структури кожен з її учасників має змогу монополізувати вузько спеціалізований ринок, установити на ньому монопольні ціни та обмежити конкуренцію.
Незважаючи на можливості учасників олігополістичної структури ринку в галузі координації спільної діяльності, їхні приватні інтереси не завжди відповідають груповим олігополістичним. Щільність ринкових зв'язків фірм-олігополістів прямо залежить від величини монопольного прибутку: монопольна координація відносин за висококонцентрованого капіталу доцільна доти, поки вона гарантує монопольний прибуток, у противному разі панує конкуренція. Конкуренція в олігополістичних структурах характеризується високим ступенем гостроти. Зменшення кількості виробників-продавців у галузі внаслідок банкрутства однієї з фірм — учасниць олігополії надає іншим, що вижили, змогу розширення ринку збугу. Інтенсивність конкуренції перебуває у зворотній залежності від числа учасників ринкової олігополії: чим менше залишається продавців, тим більший виграш у формі перерозподілу ринку збуту вони отримують внаслідок економічної загибелі своїх конкурентів. Звідси постійне прагнення олігополістів до диференціації продукту, забезпечення належної якості його, оновлення асортименту.
З олігополією пов'язана поява нової форми внутрішньогалузевої конкуренції — нецінової. В умовах приблизно однакових фінансово-технологічних ресурсів переважна більшість конкуруючих великих корпорацій відмовляється від застосування цінових методів впливу на суперника, оскільки це, по-перше, обходиться дуже дорого; по-друге, практично не змінює ринкові позиції. Економічно вигідніше використовувати нецінове суперництво. З середини 50-х років — періоду розгортання НТП — найважливішими методами ведення внутрішньогалузевої конкуренції стають оновлення товарів та своєчасний вихід з ними на ринок; поліпшення асортименту та якості продукції; удосконалення форм залучення та обслуговування покупців.
В останні десятиліття під впливом процесів інтернаціоналізації господарського життя спостерігається зростання ролі цінової конкуренції. Діяльність транснаціональних корпорацій підриває монопольне регулюючі сили в рамках національних олігополій, проте розмивання національних олігополій як наслідок загострення міжнародної внугрішньогалузевої конкуренції ще не означає зменшення цієї форми організації капіталу, а лише свідчить про масштабний перехід від національної до міжнародної олігополії.
Поряд з монополістичною конкуренцією в олігополістичних структурах загострюється конкуренція дрібного та середнього підприємництва з великими фірмами. Цьому сприяє як система підрядних і субпідрядних відносин між ними, так і проведення підприємствами, які не входять в олігополію, самостійної ринкової політики, часто спрямованої на те, щоб стати членами олігополістичного угруповання. Поява нових конкурентів відбивається на ринковій політиці олігополій. У багатьох випадках вона веде до згуртування і тіснішої координації їхньої діяльності, особливо щодо визначення ціни продукції або встановлення певних бар'єрів на шляху до вступу в олігополістичний ринок нових членів.
Виникнення олігополістичної структури ринку не усуває міжгалузевої конкуренції, яка в умовах розширення сфери часткової планомірності на міжгалузевому ринку й загострення боротьби за частку в кінцевому попиті набула специфічної форми суперництва між цілими групами галузей, об'єднаних у концерни. Диверсифікація виробництва стала важливим засобом боротьби за ринок.
Для концерну цінова конкуренція економічно виправдана. За допомогою прибутку від випуску одних видів продукції він може використовувати демпінгові заходи на ринках інших галузей, придушуючи тим самим конкуруючі вузькоспеціалізовані виробництва. Диверсифікація концерну йде таким чином, що спеціалізація стосується тільки виробничих підрозділів господарських одиниць. Самі ж господарські одиниці маневрують на різних галузевих ринках.
Важливою сферою освоєння великим капіталом нових видів виробництва стали галузі високої технології. Завойовуючи в них певні позиції, диверсифіковані концерни розв'язують одночасно кілька завдань: по-перше, забезпечують економічний вплив концерну в нових галузях; по-друге, домагаються зростання маси та норми прибутку на сукупний капітал концерну; по-третє, створюють умови для модернізації традиційного виробництва на основі прогресивних технологій та нової техніки, що виробляються вже в межах самої господарської одиниці. Все це визначає конкурентоспроможність кожної його ланки.
Так, ще у 80-ті роки почалося масове вторгнення автомобілебудівельних фірм у сферу високої технології. Американська фірма "Дженерал моторе" за п'ять років скупила більше десяти досить великих компаній і завдяки цьому проникла в галузі аерокосмічної промисловості, робототехніки, штучного інтелекту та ін. Німецька фірма "Даймлер-Бенц" протягом одного року вийшла на перше місце серед промислових гігантів країни і перетворилася у величезний технологічний концерн, встановивши контроль над провідною моторобудівною фірмою "МТУ", яка випускає двигуни для літаків, танків та військових кораблів, і захопивши передову технологічну компанію "Дорньє" — лідера у виробництві авіакосмічної техніки та електроніки та включивши до свого складу "АЕГ" — одну з провідних електротехнічних фірм.
Диверсифікація дає змогу великим корпораціям поєднувати прямий тиск і гнучкість у конкурентній боротьбі, сприяє запобіганню появи нових великих конкурентних компаній у маломонополізованих галузях. Проникнення в нові галузі, а також у раніше малоспеціалізовані обмежує в цілому чисельність виробників і звужує сферу конкурентно-ринкових відносин.
Отже, ринковий механізм як механізм урівноваження попиту та пропозиції у певні історичні періоди набуває різних форм. Його розвиток визначається взаємодією двох сил — конкуренції та монополії. Модифікуючись, олігополістична структура зберігає базову роль у підприємницькій економіці. Вона є достатньо мобільним і гнучким системним цілим, піддається впливу як доцентрових, так і відцентрових тенденцій.
Першою, найважливішою, функцією конкуренції, яку вона виконує на всіх етапах розвитку ринкової економіки, є прямий вплив на процес ціноутворення. Особливість цієї функції в сучасних умовах виявляється у тому, що коло суб'єктів конкуренції відчутно змінилося, внаслідок чого провідною формою її стала олігополістична конкуренція, яка опосередковує ринкові зв'язки між потужними щодо фінансів і виробництва господарськими одиницями. За цих умов відповідності народногосподарського і мікроекономічного оптимумів можна досягти тільки через конкурентно-ринковий механізм.
Економічно самостійні великі господарські одиниці застосовують такі методи підвищення мікроекономічної ефективності, які не відображають реальні результати їхньої господарської діяльності, Панівне положення у виробництві і на ринку штовхає корпорації на досягнення оптимізації господарської діяльності не стільки за рахунок економії на витратах виробництва, раціонального використання факторів виробництва тощо, скільки за рахунок диктату цін, тобто за рахунок споживачів.
Монополізація негативно впливає на ціноутворення. Якщо порівняти зростання цін у найбільш монополізованих і маломонополізованих галузях економіки, то показник першої групи галузей був значно вищий за аналогічний показник другої групи. Наприклад, за ЗО років другої половини XX ст. (з 1950 до 1980 р.) індекс оптових цін у 15 провідних галузях США зріс у 3,7 раза. За цей самий період ціни на продукцію машинобудування і чорної металургії, де рівень монополізації найвищий, зросли відповідно в 4,2 і 4,51 раза. У найменш монополізованих галузях, таких, наприклад, як текстильна і швейна, рівень цін підвищився в 1,95, а в громадському господарстві — в 2,39 раза. Порушення конкурентно-ринкового механізму зумовлює невиправдане завищення цін, погіршення позицій споживача, тому в умовах самостійності господарських одиниць конкуренція відіграє важливу роль. У ході змагання за гроші покупця вона змушує продавців збивати ціни, приводячи тим самим у відповідність мікро- та макроекономічні оптимуми. Звідси зміцнення ринкових позицій конкурентів та завоювання ними нових ринків збуту чи розширення старих потребує поліпшення якості продукції, пошуку нових її видів тощо.
Друга економічна функція конкуренції — стимулювання науково-технічного прогресу. Великі підприємства вкрай суперечливо впливають на розвиток науки і техніки. Досягши монопольного положення на ринку, велика господарська одиниця повільно реагує на вимоги науково-технічного прогресу до того часу, поки не відчує загрози втрати монопольного права на ринку збуту. Так, у США найнижча частка витрат на наукові дослідження в сумі продажу відрізняє концерни, які стали ринковими монополістами. Це було характерне для фірм "Екссон", "АТТ", "Дженерал моторс" та ін.
Застійні явища в розвитку науково-технічного прогресу тривають доти, поки на ринку не з'явиться сильний конкурент, що стане загрозою монопольному положенню певних великих корпорацій. Здебільшого такими конкурентами є іноземні фірми. Поглиблення процесів інтернаціоналізації господарського життя країн створює об'єктивні умови для посилення науково-технічного суперництва, стимулює розвиток науково-дослідних робіт і зростання продуктивних сил суспільства. Значне посилення позицій японського капіталу в автомобілебудуванні США, наприклад, спричинилося до зростання витрат на проведення наукових досліджень у "Дженерал моторе". Поряд із загальним подвоєнням витрат на наукові дослідження протягом останнього десятиліття концерн інвестував сотні мільйонів доларів на зменшення маси автомобілів та енергоємності їхніх двигунів. Аналогічна ситуація склалась і в "АТТ". Як тільки протекціоністські бар'єри перестали захищати його монопольне положення, концерн різко збільшив асигнування на наукові розробки.
Сучасна конкуренція має кілька рівнів. Для неї характерна тенденція до олігополістичної ситуації на рівні великих корпорацій, монопольної — у відносинах їх з дрібними та середніми фірмами і значною мірою досконалої на рівні останніх. Кожний з цих рівнів має свою специфіку, зберігаючи при цьому загальні риси конкуренції. За умов складного ринкового господарювання у конкурентних відносинах бере участь і держава.
Хоча сучасна конкуренція на рівні великих корпорацій і виступає як олігополістична, а її суб'єкти легко переходять від боротьби до зговору і навпаки, навіть у випадку прямих безпосередніх міжфірмових і контрактних зв'язків ринок залишається важливим, а часто й основним механізмом визначення суспільне необхідних витрат на виробництво товару як з якісного, так і з кількісного боку. У сучасних умовах конкуренція товарних форм капіталу замінюється конкуренцією в передвиробничій і виробничій сферах. Регулятором суспільного процесу відтворення все більше стає конкуренція продуктивного і навіть грошового капіталу.
Модифікація економічних функцій конкуренції в господарській системі пов'язана з її самовдосконаленням. Розвиток монопольно-регулюючих сил надає нових рис функціональному призначенню конкурентно-ринкового регулювання, проте ціна, як і раніше, залишається ринковою категорією і зберігає свою роль регулятора розподілу виробничих ресурсів, потужностей і потенціалів.
§ 3. Позаринкові форми зв'язку господарських одиниць
Монополія як тип виробничих відносин передбачає свідоме регулювання зв'язків у процесі виробництва й обігу. Однак, якою б великою не була господарська одиниця, за своєю діяльністю та інтересами вона залишається відокремленим товаровиробником. Суспільний зв'язок між виробниками повинен здійснюватися через ринок. Суперечність, що виникає між прагненням великих корпорацій до подолання ринкової форми обміну та їхньою товарно-підприємницькою природою, частково розв'язується налагодженням позаринкових форм обміну. Такі форми охоплюють мікрорівень господарського життя країн з ринковою економікою. Це внутрішньо-фірмове господарство концернів та інших економічних одиниць і різноманітні форми неконкурентних зв'язків між підприємствами.
Внутрішньогосподарські комплекси сучасних монополістичних об'єднань досягають величезних масштабів. Вони мають у своєму складі десятки й сотні різноманітних підприємств, установ, лабораторій, інших організацій. Американським автомобільним концернам, наприклад, тільки на території США належить більше 100 автоскладальних заводів, 225 заводів з виробництва частин, деталей і механізмів, 210 комплектуючих складів і 42 випробувальних польових полігони. Здебільшого виробничі' підрозділи великих компаній тісно пов'язані між собою, оскільки вони є комплексами для послідовної обробки продукту, доведення його до готовності або єдиною технологічною основою для виробництва різноманітних продуктів. Такий внутрішньофірмовий поділ праці опосередковується внутрішнім обігом, що має позаринкову форму: обіг продукції здійснюється відповідно до планів матеріально-технічного забезпечення підприємств фірми.
Інтенсивність внутрішньофірмових поставок визначає ступінь господарського взаємозв'язку виробничих підрозділів. Обмін проміжною продукцією між підприємствами концерну пов'язаний з процесами спеціалізації й кооперування і веде до інтеграції виробничих та ринкових процесів, що означає тут підрив товарного виробництва. В німецькому концерні "Маннесман", наприклад, внутрішньофірмові поставки досягають 1/4 всього обороту, а концерн "Сіменс" поставляє своїм підприємствам 42 відсотки конструктивних елементів. У цілому в компаніях з річним обсягом продажу понад 1 млрд дол. внутрішньофірмовий оборот становить в середньому 32 відсотки загального обсягу реалізованої продукції.
Внутрішньофірмовий господарський оборот здійснюється на основі трансфертних цін, які регулюють економічні відносини між підрозділами господарської одиниці і визначають їхній внесок у загальний результат господарської діяльності. Трансфертне ціноутворення найбільш поширене в концернах, де переваги провідної галузі явні. Трансфертні ціни можуть установлюватися на основі ринкових цін;
повних витрат виробництва; цін, які визначаються за домовленістю між підрозділами компанії; витрат виробництва і надбавок на прибуток; змінних витрат виробництва. У певних випадках рівень трансфертних цін може прямо визначати вище керівництво концерну.
Способом реалізації внутрішньофірмових позаринкових зв'язків є вдосконалення прогнозування. Високий рівень концентрації виробництва і капіталу характерний для індустріальне розвинутих країн, потребує планомірного регулювання виробництва.
Протягом XX ст. у країнах ринкової економіки були значно вдосконалені способи планування, широко стали використовуватися методи дослідження операцій, економічні моделі, системний аналіз. Планування зі сфери виробництва і збуту поширилося на науково-дослідні роботи, матеріально-технічне забезпечення, підготовку кадрів тощо. Новим аспектом внутрішньофірмового планування стало планомірне регулювання операцій у міжнародному масштабі. Великі підприємства почали ширше використовувати принцип безперервності планування, особливо щодо всієї господарської діяльності фірми. Проте довгострокові плани виробництва окремих товарів складаються рідко, що пояснюється швидким оновленням асортименту продукції.
Різноманітні форми обмеження конкуренції і відповідні методи регулювання ринкових відносин охоплюють господарські зв'язки між формально незалежними підприємствами. До найпоширеніших форм позаринкового міжфірмового обміну, особливо на міжгалузевому рівні, належить постачання продукції за контрактами, укладеними зі споживачем. Замовниками-споживачами є великі корпорації, окремі компанії, держава. Суть виробництва на замовлення полягає в тому, що випуск виробів починається тільки тоді, коли відомий їхній споживач. Проте підписання контракту не завжди означає виробництво на гарантований ринок. Зміни в господарській кон'юнктурі можуть змусити замовника відмовитися від співробітництва з фірмою-виробником. Іноді економічно вигідніше сплатити контрагенту штраф, ніж придбати замовлений продукт. Отже, контрактна система не може знищити ринкову форму зв'язку, регулюючу роль ринку в суспільному виробництві, проте, підриваючи невідомий вільний ринок і розширюючи позаринкові форми обміну замовлення, вона породжує нове явище — конкуренцію замовлень.
Якщо за ринкової системи вільної конкуренції підприємець орієнтувався на ринковий попит після виготовлення товарів, то сьогодні його метою стає одержання замовлення, визначення його змісту, вартості й терміну виконання. Виникає ринок замовлень, регулятором якого може бути тільки конкуренція, яка впливає на якість проекту, рівень ціни, визначає ступінь завантаження виробничих потужностей. Ризик не продати, що був властивий попереднім формам зв'язку між корпораціями, змінився ризиком залишитися з незавантаженими виробничими потужностями і програти конкуренту. Конкуренція замовлень та змагання за одержання замовлення, як і конкуренція товарів, стимулює виробників удосконалювати виробництво, шукати нові ринки збуту та нових споживачів, знижувати витрати виробництва, ефективно використовувати марку фірми на рекламу.
Традиційною формою обмеження конкуренції є обмежувальна ділова практика (ОДП) — комплекс дискримінаційних заходів щодо установлення й додержання контролю над ринками збуту, тиску на конкурентів і нав'язування їм нерівноправних умов обміну. Сприятливі умови для поставок чи закупівель товарів і послуг створюються за допомогою специфічних засобів тиску на конкурентів, а саме: позбавлення конкурентів доступу до сировини чи ринку;
розподіл ринків; лідерство у цінах; бойкотування конкурентів; блокування на торгах; різних форм ОДП у сфері передавання технології, фінансово-кредитних відносин, сфері послуг. Розрізняють індивідуальні й колективні методи ОДП.
Класичним прикладом використання індивідуальних методів ОДП є маневрування внутрішньофірмовими цінами. В Аргентині, наприклад, один з філіалів американської "Кола-Коли" при фінансовій підтримці материнської компанії з метою захоплення ринку і витіснення конкурентів реалізовував продукцію за цінами, що були нижчими від витрат виробництва, та здійснював безкоштовні поставки в обмін на виключне право збуту своєї продукції. Цей приклад — один з найтиповіших у практиці боротьби з конкурентами через трансфертні ціни.
До сфери застосування колективних методів ОДП належать міжнародні й національні експортні та імпортні картелі, синдикати, консорціуми, банківські холдинги, патентні та видавничі об'єднання тощо.
Нетрадиційними колективними методами ОДП є патентно-ліцензійні угоди, угоди про міжфірмове співробітництво і виробниче кооперування, заснування спільних підприємств. Патентно-ліцензійні угоди укладають, як правило, між фірмами-виробниками. Покупцеві ліцензії продавець нав'язує певні умови купівлі технології з метою не задушити конкурента, а узгодити його господарську діяльність зі своїми виробничими, науково-технічними й комерційними потребами. Оскільки при цьому встановлюються довгострокові відносини між продавцем і покупцем, то можна говорити про розширення сфери позаринкових зв'язків. Основними умовами надання ліцензій є заборона експорту технології її покупцем;
примусові закупівлі у продавця ліцензії, сировини, матеріалів та обладнання; заборона на внесення змін в одержану технологію;
фіксація цін на реалізацію продукції, що виробляється за ліцензією; нав'язування торговельного посередництва продавця ліцензії у разі продажу цієї продукції на внутрішньому ринку.
Особливою формою ліцензійного договору є поширена в останні десятиліття практика франчайзингу. Як різновид ліцензійної угоди він також орієнтує сторони на установлення довгострокових поза-ринкових зв'язків і сприяє подоланню товарного характеру відносин "виробництво — роздрібна торгівля", "виробництво — оптова торгівля", "оптова торгівля — роздрібна торгівля". Франчайзинг передбачає використання торговельної марки, фірмової назви, технічної допомоги, підготовку кадрів, удосконалення управління виробництвом в обмін на надання права на продаж товарів і послуг.
Угоди про міжфірмове співробітництво передбачають виконання фірмами спільних науково-технічних і виробничих програм, договірну спеціалізацію і підрядне кооперування, а також створення спільних міжфірмових підприємств. Міжфірмове співробітництво на вищому рівні відтворює внутрішньофірмові зв'язки поза організаційними рамками господарських одиниць. Найрозвиненішою сьогодні є виробнича кооперація на основі договірної спеціалізації. Вона охоплює всі форми підприємницької діяльності в промислово розвинутих країнах. Ефективність використання її пов'язана з можливістю зниження ступеня диверсифікації власного виробництва шляхом передачі його окремих видів субпідрядникам і підвищення внаслідок цього ступеня спеціалізації своїх підприємств.
Міжфірмове співробітництво ускладнює переплетення монополістичних і конкурентно-ринкових основ в економіці. Погоджуючи виробничі й науково-технічні програми партнерів, кооперація, без сумніву, ставить окремі види підприємницької діяльності в специфічні конкурентно-ринкові відносини. Водночас вона сприяє підвищенню конкурентоспроможності господарських одиниць, що об'єднали свої потенціали, а це в масштабах галузі й національної економіки відбивається на посиленні конкурентної боротьби.
Отже, природа капіталу як самозростаючої вартості реалізується як у ринкових відносинах, так і в позаринкових.
§ 4. Держава як організатор конкурентних відносин
Сучасна конкуренція державне регульована. Державне регулювання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно-регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках. Засобами державного впливу є законодавство про правила створення, функціонування й припинення діяльності підприємств і регулярний вибірковий контроль з боку виконавчої влади, в тому числі через аудиторську систему.
Законодавчу заборону чи обмеження картельних галузевих угод, інколи трестівської організації галузі, вперше було впроваджено у 1891 р. в США. Антитрестівське законодавство за типом американського було прийняте у Великобританії в 1848 р., у Франції в 1963, в Італії в 1964 р. У країнах Східної Європи антимонопольне законодавство почали розробляти наприкінці 80-х років. Американське антитрестівське законодавство ефективно регулює процеси горизонтального об'єднання і не допускає надмірної внутрішньогалузевої монополізації. Наприклад, застосування антитрестівських санкцій спричинилося до розпуску в 1911 р. трестів "Стандарт ойл", "Америкен тобекко", розукрупнення в 1982 р. "АТТ", обмеження монопольного панування "Алкоа", "Дюпон". Антикартельне законодавство стимулює міжгалузеве переливання капіталу і сприяє розвитку багатогалузевих корпорацій.
У країнах Західної Європи антикартельне законодавство ліберальніше, ніж у США. Зі сфери його дії виключені націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв'язок, страхування тощо. Є винятки щодо деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між малими й середніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов'язані з раціоналізацією.
У Німеччині підтримка конкуренції державою є першочерговим завданням внутрішньої економічної політики. Закон проти обмеження конкуренції забороняє утворення картелів та інші види приватних угод, він діє в більшості галузей обробної промисловості та в будівництві. Сьогодні держава контролює цінову конкуренцію у вугільній промисловості, соціальній інфраструктурі, приватних організаціях некомерційного характеру, через регулювання обсягу виробництва підтримує конкуренцію в електро-, газо- та водозабезпеченні, на водному транспорті й у зв'язку, стимулює боротьбу за доступ до ринку збуту у вуглевидобувній промисловості, чорній металургії, в оренді житла.
Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35 відсотків і він має змогу самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати тут конкуренцію. Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", прийнятим у березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його розвиток Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції" караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Щоб не допустити зловживання монопольним становищем на ринку, створюються компетентні державні органи, які повинні контролювати угоди, що укладаються між підприємцями, а також між підприємцями та органами влади й управління. До їхніх функцій входить також контроль за веденням підприємцями конкуренції з метою запобігання недобросовісним формам і методам її.
У всіх країнах контроль за виконанням антимонопольних законів здійснюють спеціальні державні антитрестівські органи. В Україні такі функції покладено на створений у березні 1992 р. Антимонопольний комітет та його територіальні відділення. До його компетенції входять: визначення монопольного становища підприємців на ринку; здійснення контролю за дотриманням антимонопольних вимог при створенні, реорганізації чи ліквідації монопольних утворень; прийняття рішень і розпоряджень про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану.
Незважаючи на наявність подібних органів, формальний характер їхньої діяльності, неконкретність окремих формулювань законів спричинюються до ігнорування чи неповного дотримання антимонопольного законодавства. Навіть у ринкове розвинутих країнах, які проголосили посилення контролю за галузевими об'єднаннями, кількість недотримань антимонопольного законодавства постійно зростає. Особливо це є типовим для потужних фінансових угруповань.
Нині у країнах з ринковою економікою і в тих, що переходять до ринкової економіки, посилюється підтримка з боку держави ринково-конкурентних сил. Незважаючи на специфічні особливості, переорієнтація на пріоритет ринкового механізму в країнах обох ступенів розвитку має загальні риси, основу яких становить зміна економічних функцій держави. На перший план було висунуто завдання створення сприятливого інвестиційного клімату і стимулювання приватних капіталоутворень шляхом здійснення бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики; заохочення сил конкуренції і створення приватному підприємництву певних умов для розгортання ринкової діяльності. Серед заходів, спрямованих на виконання цього завдання, були дерегулювання в ряді галузей економіки, реформа управління державними компаніями, ревізія (або створення) антимонопольного законодавства.
Відповідно до реформ дерегулювання було скасовано пряме регулювання цін і тарифів в окремих галузях економіки, усунено жорсткі регламентації умов проникнення в галузь конкуруючих капіталів. У США, наприклад, ця система заходів охопила авіа-, залізничний і вантажний транспорт, галузі телекомунікації, де домінував вузькогалузевий і промонополістичний характер державного регулювання.
Ревізія антимонопольного законодавства у країнах з ринковою економікою полягає у розширенні можливостей приватнопідприємницької діяльності. Стимулюється зміцнення багатогалузевих комплексів, усуваються перешкоди підвищенню рівня економічної інтеграції в масштабах національних економічних систем. Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" спрямований на розвиток конкуренції на демонополізацію економіки. Він відкриває можливості щодо становлення ринкових відносин у країні, комерціалізації державних структур, формування сприятливих економічних умов для новостворених підприємств.
У цілому модернізація господарської системи сприяла посиленню ролі цінових факторів, зміцненню, а в деяких країнах становленню ринкових відносин, підвищенню гнучкості економічних
систем.
Практика свідчить про економічну неефективність командних систем господарювання. Економіка країни з розвинутим суспільним поділом праці не може нормально функціонувати, якщо нею керують позаекономічними методами: за допомогою прямих вказівок, обов'язкових до виконання команд зверху. Викликана до життя екстремальними умовами, з подоланням їх, командна система повинна бути замінена формою господарювання, ефективність якої перевірена тривалим людським досвідом. Такою формою є ринкова система.
Рушійні сили розвитку, втілені в товарному виробництві, особливо в період їх стихійної дії, нерідко зумовлювали потрясіння в господарстві країн розвинутої ринкової економіки, руйнівні економічні кризи. Вихід було знайдено в посиленні регулюючих функцій держави. Основою господарської системи, як і раніше, залишається ринок, проте регулятори його взаємодіють з внутрішнім фірмовим плануванням (бізнес-план) і державними важелями централізованого регулювання.