Історія села Ліски

Історія села Ліски

Назва села Ліски походить від лісів, які його оточували з усіх сторін. Ще до цього часу на сході села простягається так званий Гулецький ліс, який через видолинки сіножатей тягнеться аж до Гільча, Хохлова та Жнятина. На заходів від урочища Зарудки ліс тягнеться аж до Переводова і Липина, з назвами Чепич, Середній горб та Задовга.

Село поділялося на кутки з назвами: Дворк, Гнилий кут, Бабинка і наймолодша частина – Суховоля. Із Суховолі в село (Гнилий кут і Бабинку) вело глибоке провалля і господарів по ліву сторону звали Провальни.

Землі села ділились на сільські та панські.

Східну, західні і північну частини полів займали селяни, а всю південно-східну, південну і південно-західну – пан.

Урочища. На сході – Пилипів горб, Придатки, північному сході і півночі – за Костем, Заосівцем, Попова долина, Поплави, Зарудки, Виватець, Біля Водяного моста. Панські землі називались: Корчунок, Межигої, Біля Могили (за якими були сільські – Закруглик, Білостік, Задовга, Куропалка), Середній горб.

Дороги в село були грунтові, а тому заглибилися на 3-5 м, утворивши провалля.

Село Ліски розташоване в 21 км на захід від Сокаля між селами Переводів – на півдні, Жнятин – на південному сході, Гільче – на сході, Костяшин – на північному сході та Хомськими селами Сушів – на півночі, Новосілки – на північному заході та польською колонією Марисіна – на заході.

За політико-адміністративним поділом 1939 р. його адреса така: с.Ліски, гміна Варяж, повіт Сокаль, воєводство Львів.

Згідно переказів старожилів та матеріальних залишків, село виникло в часи появи міста Белз, до якого односельці більш тягнулися, ніж до Сокаля.

У давні часи територія села входить до Волинського, а відтак Галицько-Волинського князівств. Після розпаду Галицько-Волинської держави, дана місцевість входить до Польщі. Землі наших сіл, як по всій Галичині, королі дарують своїм вірнопідданим. Встановлюється панщина.

Прізвища перших панів невідомі, але вже в 1750-1895 роках села Ліски, Переводів і Костяшин належали пану Крижанівському. Село лежало серед лісів, а тому всі житла та господарські споруди були дерев’яними.

Повз село проходив ординський шлях – Кучманський, свідком якого є так звана Велика могила в 1 км від села, на півдні. Горіли села, а з ними і Ліски разом із панськими будовами.

Для захисту і оборони пани побудували своє житло з цегли, обвівши його грубою та високою цегляною огорожою. Воно стояло на Сухволі. Від панського житла аж до потічка (на захід від церкви) довжиною до 1 км проходив тунель шириною до 2-2,5 м і висотою до 2 м глибоко в землі. Тунель мав запасні тайні виходи, які збереглися до 1940 року. В один із нападів татаро-турецької орди на панське подвір’я збіглося майже все село і заховалося в тунелі. Ординці панський замок спалили. Людей, які були в льохах під замком і в тунелі засипало і від нестачі повітря та диму вони, а їх було до 300 чоловік, всі загинули. Ніхто їх вже не відкопував, лише поставлено хреста. Хрест обсаджений липами стояв до 1942-43 років (Розповідь Кв’ятковського Казіка – теперішнього жителя с.Ліски).

Цеглу для будівництва покоїв і тунелю та огорожі пан випалював на власній цегельні в урочищі Середній горб під лісом – Коритині. Це місце ще до 1920-22 років називали цегельнею.

Зруйнованих покоїв пани не відбудовували, а поставили нові в 50 м на південь.

Після розбору Польщі Австро-Угорщиною і Росією, село відходить до Австро-Угорщини. В трьох км на півночі та двох з половиною на захід від села проходить кордон між Австрією та Росією. Австрія, як цивілізована країна, почала трохи дбати і про українців. Десь в 1850-60 роках в селі побудовано велику, як на той час, школу з великим подвір’ям, посаджено сад (Вона стояла до 1934 р.).

Десь біля 1805-1810 рр. пани Крижанівські будують ґуральню (спиртзавод) по другу сторону дороги става і саджавка. Правда спочатку будують цегельню (біля потоку нижче теперішньої церкви). Глину на цеглу беруть із урочища Присілки. Це в якійсь мірі покращило матеріальне становище селян, бо відходами спиртзаводу – брагою, відгодовували худобу і свиней. Крім того за роботу пан давав і спирт, а його в москалів вимінювали на цукор у москалів (розповідь бабусі Синиці Марії). За спиртзаводом стояли панські корівники і конюшня.

Воду на завод брали із джерела саджавки водогінними берестовими трубами (під час чистки саджавки в 1935 р. викопали до 30 м таких труб).

В першу світову війну всі панські будівлі згоріли. Більше їх ніхто не відбудовував, бо пан Крижанівський видав свою дочку за Потворовського, який жив в с.Гільче, а вже в 20 роках, ставши сенатором, переїхав у Варшаву з сім’єю. В селі Гільче жив лише літом.

Для всієї Галичини, а отже для селян села пам’ятним остався 1848 рік із проголошенням скасування панщини. З цієї нагоди встановлено чавунний хрест і посаджено 4 липи. Цей хрест і зараз стоїть по ліву сторону сходів, які ведуть до церкви.

До знесення панщини 1846 р. пан Крижанівський при в’їзді в село між дорогами від Гільча і Костяшина будує капличку із дерев’явною фігурою св.Фльоріана, а перед в’їздом в село із Переводова – чавунний хрест із розп’яттям Ісуса Христа, яке в селі звали фігурка. Вони стоять і тепер.

На цей час в селі була старенька парафіяльна церква, а кругом неї цвинтар. Перед парафіянами виникло гостре питання будівництва нового храму. Під керівництвом трьох жителів села (Прізвища їхні із задньої стіни в церкві стерто) піднято парафіян с.Ліски, Переводів і Костяшин на спорудженням парафіяльного собору. Його розпочато будувати в 1872 році і закінчено в 1875 р.

Над вхідними дверима задньої сторони ще в 1991 року стояв надпис:

На хвалу Господа Бога цей Дом Божий сосдан будівничими (вказувало три прізвища) як парафіяльний собор для прихожан Лісоцьких, Переводівських та Костяшинських основался Р.Б. 1872 Укончился и благословен же 1875 р. для 20 января. на честь св. Іоанна Хрестителя.

Цього дня, тобто 20 січня від запам’ятних часів в селі було храмове свято (празник, як його у нас називали).

Зараз старий напис частково стерто і написано:

На хвалу Господа Бога цей Дом Божий сосдан коштом

Іоанна Крижановского Н.Г. Прихожан Лісоцьких, Перевадівських і Костяшинських. Основался Р.Б. 1872 Укончился и Благословен же 1875 р. дня 20 юния на сострадании П.Б.Д. Марии

Г. Zabrecki

І вже цього дня у них храмове свято.

Між написом создан... і Прихожан відстань вказує, що там було напису три лінійки.

Від теперішніх жителів почув плітку, що поляки села в 1870 р. (а їх же тоді у нас не було!) просили пана побудувати для них костел, але він сказав, що його вони мають у Снятині, а для українців потрібна церква, бо стара вже валиться.

Ось як поляки перетворюють наші святині у свої, як законну власність.

З початком будівництва нової церкви, старий цвинтар закривають (осталась кілька могил похованих попів) і переносять за село, де він і тепер.

Перші священики остались невідомі, бо час зрівняв і їхні могили.

До нас дійшов спогад про священика Ґіссовського, жінка і дочка якого поховані на новому кладовищі, а він біля церкви, але саме де, ніхто не знає. На цвинтарі є сімейна могила о. Ґіссовського – хрест з розп’яттям.

Написи:

Сімейна могила

о. Ґіссовського

Зафія з Ґіссовських

Миколаєвич

жінка пароха з Тяглова

              1. + 27.5.1910

Станіслава

з Козловських

Ґіссовська

жінка пароха

в Лісках

4.7.1857

+ 28.4.1893

Єлена

Ґіссовська

дочъ пароха

в Лісках

7.9.1879

+ 4.4.1905

о. Ґіссовський прийшов в село парохом десь зразу після зведення храму. при ньому церкву розмальовували. Але крім душпастирської роботи і господарки участі в жодних заходах не брав. Скоро він почав старіти, особливо після смерті молодої 36-річної дружини, 26-річної доньки та 34 річної сестри.

Після його смерті, десь у 1917 році в селі священиком стає о.Геньо, який через хворобу до року помер. Після смерті о.Гєня в село парохом приходить о.Матюк, якого через два роки переводять на парафію в с.Будинин, а парохом села стає о.Мирослав Ріпецький родом із Самбора – капелан УСС та УГА, одружений з Євгенією з роду Смулка.

І о.М.Ріпецький, і його дружина п.Євгенія з відомих і свідомих українських родин, а тому з їх приходом починається національне відродження села. Дітей у сім’ї о.Ріпецького не було і вони повністю віддають себе духовному і національному вихованню парафіян, яке вимагало значного покращення.

З часу побудови храму минуло майже 50 років і за цей час ніхто не реставрував. Таке ж становище було в Переводові і Костяшині. Отець Ріпецький з перших днів своєї пастирської роботи в парафії подбав про те, щоб церкви стали справжніми духовними храмами, щоб віруючі гордилися ними. Вже в 1922 році реставрують церкву в Лісках, а в наступні два роки в Переводові та Костяшині. Церква в Лісках стоїть на високому горбі, на який важко було добиратися, особливо в негоду та зимою. Літом 1923 року до церкви встановлюють бетонні сходи, по боках яких кладуть перила. Все це було зроблено настільки добротно і красиво, що і у 2000 р. внутрішнє оздоблення храму та ікони захоплюють кожного, хто переступає його поріг. Відреставровано церкви в Переводові та Костяшині. До приходу на парафію о.Ріпецького, в церквах хорових колективів не було, а відправу вели дяки-самоучки. Отець Ріпецький направляє одного з них (Шаварського Леся з Костяшина) у школу дяків при духовній семінарії. Уже 1923 р. на храмових святах співають церковні хори.

В Лісках є урочище Білостік, в якому з під-горба витікає потужне джерело чистої води, яка, хоча і холодна, але ніколи, ніхто нею не простудився. Згідно переказів десь у 20 роках 1800 року, над джерелом з’являлась кільком особам Божа Матір. Люди почали цією водою лікувати рани, болі в шлунку та інше.

Віруючі вище джерела поставили скульптуру Божої Матері, а джерело взяли в дерев’яні цямбрини; а десь у 90 роки 19 ст. – над криничкою поставили капличку, яка до року згоріла. А вже через кілька років після цього в 15 м вище на горбочку побудували церковицю і освятили її на Десяту п’ятницю в переддень сострад. Пресвятої Богородиці.

З того часу кожного року там, на Білостоці в храмі Пресвятої Богородиці Страждальниці відбувалось богослужіння. День Десяту п’ятницю оголошено відпустом. Спочатку на цю відправу приходили віруючі із парафії (Лісок, Переводова і Костяшина), а село приймало гостей, як на храмове свято. Вода із даного джерела, сповідь і прийняття св. причастя допомагало багатьом людям позбуватися різних хвороб. З кожним роком на відпуст приходило все більше прочан. У 20 роки церковиця вже не вміщала прихожан і вони змушені були стояти надворі. Десь із 1926-1927 років на Десяту п’ятницю приїжджає до 6-7 священиків. Постає питання про будову приміщення, де б могли переодягтися священики, пообідати. За гроші від збору віруючих о.Ріпецький будує в південно-східному кутку площі Білостоку дерев’яний будинок, криє цинковою бляхою.

Особливістю погоди Десятої п’ятниці є те, що вона дуже рідко буває без раптового зливового дощу, і то саме в цій улоговині. Із сходу, півдня, заходу і півночі горби. Долина починається на північному сходів від урочища Середній горб і тягнеться на південний захід, на Задовгу. Кінець червня – початок липня завжди у наших теренах суха жарка погода. Достигає озимина. І цей день дуже рідко починається дощем. А от біля 12-13 год. дня в сильну спеку починають появлятися хмарки на заходів над лісом, тоді і на півдні над Переводовом, а відтак і на північному сході над Лісками. Починає блискати, з сильними громами, а з хмар, немов із відра ллється вода 10-20 хвилин. Люди чим мають накривають, ховають під вози і дерева. Не змокають ті, хто в церковці, але їх порівняно мало. Вже через півгодини-годину після дощу все висихає від сонця.

Отож, щоб прочани були захищені в час богослужіння, спочатку від сонця, а потім від дощу о.Ріпецький вирішив на Білостоці, вище церковиці побудувати велику церкву-шопу. На пожертви прочан 1930 р. така церква (вівтар закривався після богослужіння) 12х35 м була освячена. На освячення приїхав митрополит Андрей Шептицький та єпископ Коціловський із Перемишля.

В цей день, крім літургії відправляли Хресну дорогу. Образи Хресної дороги чіпали на зовнішніх стінах церковиці, щоб взяли участь більше віруючих. Щоб задовольнити потреби прочан, о.Ріпецький вирішує хресну дорогу побудувати у вигляді каплиць із 14 станцій. На пропозиції отця відгукнулося багато парафій. Але площа не вміщала такої кількості каплиць. Закуплено додатково 2 га землі в південній частині. За 1933-34 роки 14 парафій збудувало по одній дерев’яній каплиці, а запрошені зі Львова малярі написали ікони (при чому на полотні олійними фарбами, та помалювали каплички, використовуючи орнаменти церков 14 парафій).

Урочисто, як ніколи до того часу, відсвяткували Десяту п’ятницю 1935 року.

Крім богослужіння в цей день працював ярмарок кондитерських виробів, солодких напоїв, морозива, біжутерії, ікон і образочків, хрестиків з ланцюжками, різноманітних дитячих іграшок, іншого промислового товару. Працювала карусель (іноді дві), цирк, лотереї, виграші яких витягали попугаї, морські свинки та інші дресировані звірки.

Для дітей саме ярмарковий майдан був захоплюючим і оставався в пам’яті на все життя. Десята п’ятниця не проходила без лірників.

Крім душпастирської праці, сім’я о.Ріпецького проводила велику громадсько-політичну роботу. Так о.Ріпецький невтомно працював у “Просвіті”, “Кооперативі”, залучаючи селян продавати свою продукцію в райсоюз, маслосоюз, вчив селян раціональному веденню сільського господарства. Сім’я отця створює велику українську бібліотеку і охоплює всіх дітей і молодь. Дружина отця, імость Євгенія, організувала товариство “Союз українок”, де крім політичного виховання вела куховарські курси, курси молодої матері, рукоділля.

В управу читальні входили: о.Ріпецький Мирослав – голова та члени Красько Михайло (Їськів), Шолемей Іван (дяк), Щудло Андрій, Сенюта Григорій.

В управу кооперативу входили Красько Степан (Їськів) – голова та члени о.Ріпецький Мирослав, Синиця Григорій, Сенюта Григорій, Щудло Андрій, Фога Гнат, а книговодом довго був Тарасюк Василь. Продавцем спочатку був Красько Микола (Якимів), а потім Сорока Василь.

В 30-40 роках читальна “Просвіти”, поряд з церквою, була основним вогнищем культури села, хоча і працювала на громадських засадах. Вже 1932 село урочисто відзначає мазепинський рух і на святі Мазепи в Сокалі бере участь більше 80 односільчан (див. фото). Приміщення читальні збудували в 1926-1929 роках, де крім актового залу на 200-220 чол.; були гардероб і 2 кімнати для роботи гуртків з одної сторони, а з другого боку розмістилася крамниця кооперації. Працювали хоровий і драматичний гуртки. На показ вистав потрібно було мати дозвіл старости повітового. Цей дозвіл завжди виходжував Щудло Андрій (Синюків). В село два рази заїжджав пересувний український театр під керівництвом Когутяка, артисти цирку.

Процес над Данилишиним і Біласом та пацифікація Равщини був належно осуджений селом, особливо молоддю, а пісня

А в равськім повіті

є свідомі села

за те і тужила

вістка невесела”

довго була в репертуарі хлопців і співали її по кожнім кутку. З особливим успіхом пройшла вистава драмгуртка із равського села Василева Великого “Над Львом чорна хмара”.

За рік хор виступав 2-3 рази з концертами.

Майже кожного року в селі проводили фестини, на яких дівчата і хлопці окремо демонстрували вправи, потім були епізоди бою козаків із турками чи татарами (при чому обов’язкова на конях). Дальше одні розігрували лотереї, інші дивились як найспритніші хлопці вилазили на високого ковзкого стовпа, щоб звідтам взяти одну річ (годинник, черевики, штани, чи щось інше). На майдані були продавці з солодкою водою, солодощами, морозивом. Свято закінчувалось загальними танцями. Згідно переказів пожилих та і власних спостережень: не було в році неділі чи свята, щоб в читальні не було якогось заходу. Весілля теж не відбувались без читальні. Після шлюбу і гостин у хаті, молодь разом з молодими, йшла до читальні, де 3-4 години міг потанцювати кожний бажаючий.

В час постів жодних забав не було. Серед молоді тоді в моді були флірти. Хлопці і дівчата ставили лавки у квадрат і фліртували. Були дні, що було по 3-4 груп фліртувальників. В будні дні хлопці кожного з кутків виходили на вулиці і заводили пісні. Спочатку в колі, а потім бралися під руки і одним рядом йшли в напрямі читальні і співали. Зійшовшись разом, заспівали кілька пісень і розходились до своїх дівчат.

До 1936-37 року різниці між молодими українцям і поляками не було. Разом ходили до церкви, читальні, на весілля, на кавалерку.

1936 року в село вчителем приходить Адам Ковальський, вихований в шовіністичному польському дусі. З першого вересня вже починали уроки не з української, а польської молитви. Від нас, учнів, вимагає навіть на перервах говорити по-польськи. В селі відкриває “свєтліцу” і ми вже не йдемо виступати у читальню, а у свєтліцу. В репертуарі тільки польські пісні і танці “краков’як”, “мазурка”, “полька”. Всю молодь польської національності збирає у свєтліці, забороняє їй йти в церкву, хлопців втягує у “щелецку” військову організацію. Починається насильне сполячування. Його дії викликають незадоволення серед батьків молоді.

Селом керував солтис, якого обирали радні. Їх було 16, 14 українців і 2 поляки. Солтисами в різні часи були: в 1917-19 рр. Шелемей Іван (Медовий), якого поляки в 1919 посадили в тюрму на 1 рік. Потім довго Красько Максим (Якимів), а в 1936-38 рр. – Козак Степан (Тарасів). Готуючись до виборів радних села в 1938 р., Ковальський вимагає, щоб радними було 8 поляків та 8 українців. І хоч село вибрало 14 радних українців, а 2 поляків, Ковальський у старостві в Сокалі подає списки 8 поляків та 8 українців. Це обурили село і другого дня понад 25 селян їде з протестом на фальсифікацію виборів. Протест прийнято, видано нові бюлетені, проведено нові вибори, які пройшли так само, як і перші. Солтисом обирають українця Синицю Григорія, секретарем, теж українця Дулябу Гната. У перемозі цих виборів українцями, величезну роль зіграли о.М.Ріпецький та Щудло Андрій (Синюків).

Весною 1939 р. Ковальський покидає село: його, як офіцера, призивають в армію.

Організація ОУН. в селі була створена в 30-31 роках. Згідно даних її створив Харташко Клим, який в 1935 році через часті арешти, разом із Харташком Максимом (Борушків) емігрували в Америку. Що сталося з ними ніхто не знає, бо від них не було жодної чутки.

Членами ОУН. в різні роки були Красько Михайло (Їськів), Хорташко Іван (Чанків), Сорока Василь, Хорташко Михайло (Медовий), Хорташко Микита (Мальчинський), Козак Михайло. З молодших членів – Венглеж Андрій, Козань Василь (Яцьків), Сенюк Михайло (Тарасенько), Сорока Михайло, Хорташко Михайло (Чапків), Заєць Грицько (Шельвестрів), Шелемей Іван (Шаламко), Красько Василь (Сушаків), Козань Петро син Клима.

Кілька хлопців молодшої генерації в 1942 р. пішли в підстаршинську школу поліції у Луцьк, а звідтам, вже членами Бандерівської гілки ОУН., в УПА.

Весною 1944 р. в селі створено юнацьке звено ОУН., станичним якого призначено Фогу Степана, а зве новим Синицю Павла.

Юнаками були Барила Іван, Щудло Іван, Кандрацький Володимир, Демчик Єрген, Фога Іван (Гудзіків) та інші.

Десь в 1920 чи 1921 році з нагоди річниці польської перемоги, біля школи хтось із поляків посадив дуба і старанно його доглядали навіть тоді, коли школа перейшла в інше приміщення (дане стало аварійним). Правда, довгий час українці не знали з якої нагоди росте цей дуб. З приходом в село вчителя Ковальського, тайну відкрили і 1937 року дуже урочисто біля нього провели “Свєто нєподлєглосці”. Цього дубка десь у жовтні 1938 року зрубали. Другого дня приїхала поліція, яка арештувала біля 20 хлопців. Їх допитували у свєтліці і дуже били, хоча не знайшли особу, яка цей дуб зрубала, але все таки кількох посадили до тюрми. (Венгляж Андрій сидів у Бригідках аж до початку війни, а Сенюк Михайло (Тарасенько) і Сорока Михайло в Кортузькій Березі).

Кілька разів арештують Краська Михайла, але не маючи достовірних доказів, випускають. Коли серед членів ОУН. появився сексот, Красько Михайло (Їськів) негайно виїжджає в Америку, де і помер.

З нагоди 950-ліття від дня Хрещення Руси-України у Варяжі готуються встановити місійний хрест. До цієї події підготовляються всі церкви округи. Готуються і комуністи Холмщини цього дня провести у Варяжі антихристиянську маніфестацію і не дати можливості встановити хреста.

З Лісок під проводом Кондрацького Петра з церковними хоругвами пішло до Варяжа 42 жителів.

Десь через півгодини після їх відходу із Новосілок через село прийшло біля 300 чол. колона демонстрантів із комуністичними прапорами та лозунгами, які викрикували свої гасла, заставляли людей, які дивилися на це, знімати шапки.

У Варяжі було зіткнення двох таборів, були тяжко поранені з обох боків, але хрест таки встановили, комуністів розігнали і побили вікна жидівських магазинів. У цьому зіткненні були поранені і наші односельці.

Польсько-німецька війна та німецька окупація.

Тривожним був 1939 рік.

Десь за кілька місяців до війни поляки мобілізують із запасу офіцерський та підофіцерський склад. Із села пішло біля 7 чол. А перед самою війною із села беруть 15 коней та 8 возів. Більшість призваних селян в армію попадають в німецький полон. Через два тижні в лісоцькім лісі отаборилась частина армії Сікорського, але довго не перебували в ньому. Частину зброї та амуніції магазинують на колонії Марисіна. Решта амуніції скидають в лісі прямо на дорозі, а рухомий склад від’їжджає в напрямі угорської границі. В цей час наш односелець Красько Микита (Мальчинський) залишивши армію, остається дома.

Розбираючи амуніцію, багато хлопців від розриву були поранені.

В кінці вересня, вночі, у сльотливу погоду прийшли радянські війська (Совєти, як їх називали). Їх майже ніхто не зустрічав. За кілька днів перебування, вони розграбували фільварок, дещо із тварин та інвентаря роздали бідним селянам. Стали їм наділяти землю. Забране із шпихліра зерно (воно було трохи зросле) змололи і розвозили по хатах для випікання хліба солдатам. Хліб був гливкий, але голоді солдати його не лишали.

Зустрівшись на Холмщині з німцями, вони поволі почали відступати, беручи із собою табуни ВРХ. Окремі частини через село вели полонених польських офіцерів. Пригадую епізод: групу полонених офіцерів загнали до нас у стодолу. Вони були змучені і голодні. Моя бабуня заварила кип’ятку із гіллячок малини, посолодила медом (у нас була велика пасіка) і ми разом у двох відрах понесли у стодолу. Офіцер охоронної частини звернувся до бабусі і сказав: “Бабушка їм уже нічого не надо. Їх всех” і в повітрі зробив хрест. Це нас дуже вразило, бо серед офіцерів були і українці. Так в одній із груп був ранений наш сусід Лисейко Степан і тільки те, що маленький його синок Богдан вчепився до нього і кричав тато, москалі його відпустили. До кінця жовтня совєтські солдати покинули село.

Більше тижня в село ніхто не заїжджав. Біля 10 листопада німці заїхали в сусіднє село – Переводів. В селі в цей час був племінник священика Ріпецький Нестор (він закінчив гімназію). Він організував хлопців на конях і поїхали зустрічати німців у Переводів, щоб привезти їх в Ліски. За цей час до 200 мешканців села із синьо-жовтим прапором зібралося на ксьондзовій долинці. З хлопцями приїхало три німці. Їх зустріли з хлібом-сіллю. Перше, на що звернув увагу німець, це на прапор і звелів його забрати геть.

Привітання від селян німецькою мовою виголосив священик. Тоді виступив німецький офіцер не з привітанням, а з вимогою додержуватися порядку і дисципліни. Зразу звелів всім, хто за совєтів узяв щось із фільварку негайно під карою смерті – розстрілом, повернути другого дня на фільварк.

Священик не все переклав, що німець вимагав, не хотів зразу лякати людей. Мій батько, прийшовши додому, зібрав усю сім’ю і майже точно розповів про вимоги німця (він 3,5 роки до І світової війни був в австрійській армії і знав по-німецьки). Другого дня цей же офіцер приїхав вже без запрошення (випав перший сніг), зібрав людей і поставив вимогу негайно за два дні всьому працездатному населенню вийти на поле і зібрати картоплю (біля 20 га). Хто не вийде, того розстріляють. Ось так почався німецький рай на Україні. Панське господарство перетворили на державне – лігіншафт. Привезли і господаря – фолькедейчера Ендерса.

До місяця зроблено перепис тварин і покульчиковано їх. На господарства накладено контингент. В селі відновили роботу спиртзаводу, роботу лігішафту. Людей зобов’язали систематично здавати молоко і м’ясо (живими тваринами), яйця та інше. В селі призначили солтиса, секретаря та агронома (Козака Степана (Тарасового), Дулібу Гната, Хорташка Михайла (Борушкового). Вже у грудні оголосили добровільний набір молоді до роботи в Німеччині. З настанням весни почали брати хлопців 1923, 24 і 25 років в робочі батальйони (баудінст). Багато хлопців, щоб не йти у баудінст, зголошуються поїхати на роботу в Німеччину. В містах починають відкривати торговельні, кравецькі та інші ремісничі школи, гімназії, а на базах лігіншафтів сільськогосподарські школи. З Лісок 1 вересня 1940 р. в гімназію до Белза йде Синиця Павло та Демчик Євген, а торговельну Шелемей Ярослав, Щудло Іван, Фога Степан, а в сільськогосподарську – Щудло Степан. Вже зимою 1940 року в прикордонні села ввозять війська для підготовки плацдарму для наступу на СРСР. Весною 1941 р. навчальний рік скорочують на 2 місяці, розміщуючи в школах військові частини. Німці посилено готують до війни з СРСР і про це відкрито говорять німецькі солдати та офіцери. В селі розмістили гарнізон для конвоювання совєтських полонених, а в Раткові побудували великий лагер під відкритим небом.

Вже в переддень війни із села пішли в похідну групу утворювати свою владу на Україні Сорока Василь та Хорташко Іван (про це село узнали вже аж в 1943 році). Зимою вони вертаються.

В дивізію “СС-Галичина” із села йде Шелемей Михайло (Порозів). До Луцька в школу поліції йдуть Сорока Василь, Хорташко Михайло (Чапків), Козань Михайло, Заяць Григорій (Шельвестер).

На приказ німців із дзвіниці знімають всі дзвони. Мало здають на переплавку, а два великих ховають (одного закопують на городі, а другого опускають у криницю біля церкви).

Лігеншафти з кожним місяцем німці укріплюють племінними тваринами, а в посіви вводять нові для цього району культури (цукровий буряк, білу кормову моркву, постерневий посів ріпи), починають створювати 50 гектарні господарства.

Людям не стає муки для випікання хліба і майже кожну хату рятують жорна. Посилюється дисципліна. За невиконання розпоряджень Дуляба Гнат відправляє для відбування кари у с.Вербковичі (біля Грубишева був дисциплінарний лагер) селян Козаня Деонізія, Козаня Клима та Вітверу Володимира).

Літом 1942 року вночі у керівника лігеншафту Ендерса забрали чоботи та пістолет. Вже другого для загін гестапівців із Любліна всіма дорогами прямував до села, по дорозі виловлюючи всіх молодих чоловіків (саме були жнива і люди були на полях). Спіймано 10 поляків-колоністів, та 14 односільчан. Їх завели на подвір’я лігеншафту і поставили під стіну стайні для розстрілу. Ендерс, який був там, 6 чоловік забрав від них “своїх” робітників і впросив в селі їх не розстрілювати, а взяти в концтабір. Гестапо все-таки в лісі Чепич поляків розстріляли, а 8 сільських українців забрали в концтабір Майдан як, де вони, крім одного, загинули. Це

  1. Хорташко Андрій

  2. Бучак Лука

  3. Козань Михайло

  4. Кондрацький Іван

  1. Красько Григорій

  2. Шелемей Василь

  3. Богдан із Стрия

  4. Шелемей Василь, який один

вернувся додому.

Колоніальна політика гітлеризму провокує міжнаціональні загострення, незгоди та вбивства. Виникають рухи опору і міжусобиць. На Волині поляки, а їм допомагають совєтські партизани, почали тероризувати українське населення, яке в свою чергу “відплачує” полякам тим же. Біля нас на Холмщині зникають свідомі українці, поляки по черзі палять українські села, вбивають мирне населення. До весни 1944 року маже вся Холмщина була спалена. Керівництво польської АК вирішило по ріку Буг знищити всіх українців.

24 березня 1944 року озброєні загони АК під керівництвом Басая вночі спалюють село Костяшин, а ранком оточують Ліски з трьох сторін і починають його палити та вбивати мирне населення. Акцією керує син перевертня Шелемея Якуба – Гжесько.

В той час в селі було багато біженців із холмських сіл (Новосілок, Сушива, Телятина та інших). Люди двома видолинками тікають в напрямі Переводова, а поляки стараються замкнути село в кільце. На щастя селян озброєні брати Козак Яким та Михайло залягли за окопами недалеко Могили і прицільним вогнем не допустили до того. Крім того старше населення з дітьми напередодні виїхали в сусідні села (Жнятин, Хохлів, Хлоп’ятин, Осердів). Але вже біля 10 год ранку село було оточене з усіх сторін. Польські загони в’їжджають в нього і йдуть в кожну хату грабувати, а після цього підпалюють їх (в селі майже всі будинки були криті соломою), вбивають всіх.

На дорозі до плебанії біля Гілечків поляки оточують біля 50 осіб, яким не вдалося втекти і починають свою криваву розправу. Ось як про це розказує Лисейко Богдан, життя якому і його мами врятував брат мами Квятковській Адам. Оточених стріляли, кололи і різали ножами. Зчинився страшенний крик, який я чую і тепер. А це місце і тепер через 56 років мене ще проймає страх.

Ось розповідь Козаня Степана. Жінка Козака Якима не змогла вирватися з оточення, не стало сил. Її з двома дітьми наздогнав поляк, який спочатку вбив 9-річну дочку Олю, тоді тримісячного Гриця, а наостанок вистрілив у неї. Чоловік уже перед вечером знайшов свою сім’ю. Жінка була тяжко поранена в голову. Після видужання вона кожного дня ходила на могилки дітей ( їх не поховали в братській могилі). Переїхавши в 1946 році в Калуський район, вона втратила свідомість. Який побачила горбочок, клякала, молилася і страшно плакала, говорячи, що тут поховані діти. Так і мучачись, померла небога.

А що зробили нелюди із старим немічним Заяцем Сильвестром. Він носив довге волосся і бороду, білі як молоко. По старості був глухий. В час пожару не міг нічого полякам сказати. Щоб розв’язати йому язика, прив’язали до паркана, зі стріхи рвали сніпки і палили під ним. У тому вогні так і помер небога, не сказавши їм нічого. Цілий день “гуляли” басаївці по селу, впиваючись кров’ю вбитих і грабуючи. Була це середа. В четвер і п’ятницю ватага вбивць і грабіжників довершує свою чорну роботу. Згарищем чорніє село, по якому лежать трупи вбитих і обвуглених людей.

В суботу ранком село оточує своя самооборона, селяни звозять загиблих, копають яму і кладуть в неї, як снопи на запіллі, мерців. Мені довелося складати списки. Але прізвищ виявилось не так вже і багато, бо впізнати було годі. Писав номер по черзі і “чоловік”, “жінка”, “дитина”. Першого дня їх назбиралось біля сотні. Яму не закривали 3 дні, бо на згарищах і по сховищах ще знаходили тіла замордованих. Всього вбито до 120 осіб. В ту нещасну середу із 170 господарств осталось 10 будинків, серед них церква, читальня, плебанія, і чворак.

На могилі поставили березовий хрест. Вже після вивезення українців з села, стараннями двічі вдовиці Лисейко-Козак Марії було споруджено пам’ятник, який почав руйнуватись і в 1999 році знову вона, Марія, свої заощадження дає на пам’ятник, який закінчать тиждень перед її смертю.

Дані про Марію. Квятковська Марія по національності українка ( її мати вийшла заміж за поляка) виходить заміж за Лисейка Степана, якого 1939 на війні ранили в голову, і як полоненого німці передали його москалям. Його вели через село Ліски, і як я згадував, син Бог над Лисейко виплакав тата. Від ран до півроку він помер. Марія виходить вдруге заміж за Козака Григорія (Дарчиного). У них народжується дочка. Батька і дочку басаївці вбивають, а матір з сином, від першого чоловіка, брат Адамко врятував. Акція “Вісла” вивозить її з сином на німецькі землі, але все життя її тягне в своє село, де спочиває мама, чоловік, дочка.

В 90-ті роки переїжджають в село. Первий брат Богдана – Казік Квятковський виділяє йому кусок свого города на будову хати. Зараз Лисейко Богдан живе в Лісках.

Полякам вдалося спалити два галицьких села – Костяшин і Ліски, а більше наша самооборона та сотні УПА, які прийшли з Волині, не дали їм здійснити чорні задуми.

До кінця весни 1944 всі жителі села вернулися на свої пожарища і починають зводити житла, веснувати. Мирно працю охороняють сотні УПА, які готують відплату аківцям. Перша відплата була на польський Великдень на колонії Марисіня, Посадові, Жарки. Другий великий наступ відбувся на український Великдень на Лащів. Після цього поляки боялися наступати на наші села.

До осені 1944 р. знищують опорні польські пункти Острів і Кристинополь (Червоноград). На особливу увагу заслуговує намагання партизан спіймати живим керівника польських аківців, що діяв на Холмщині та палив Костяшин і Ліски, Басая. Операція була проведена вдало. Як розповіли Венгляж Андрій та Козань Василь, його і ще кількох командирів привезли в Ліски, нагадали їхню криваву роботу і знищили.

Село поволі відбудовувалося, готувалось до жнив. Замість солтиса владу взяв станичний Шелемей Іван (дяк). Німці більше в село не заходили, а битими шляхами тікали на захід. Як такого, фронту у нас не було. Оставивши один підбитий танк між Лісками і Переводовом, без боїв німці відступили на Холмщину. Москалі, прочесавши піхотою посіви та ліси, теж подалися на захід. Хлопці-пастухи почали розбирати гарматні снаряди. Одна боєголовка розірвалася і від неї три хлопці зразу загинули (Мазурок Володимир, Синюта Володимир, Фога Мирослав (Мальчинський), Синиця Степан від рани помер, а чотири хлопці остались на все життя каліками.

На початку серпня юнаків наших сіл мобілізують і утворюють сотню Гайворона. З нашого села пішло 8 хлопців, але комісія оставляє лише трьох: Фогу Степана (“Омелько”), Синицю Павла (“Соловей”) та Кондрацького Володимира (“Високий). Більше тижня ми перебували в Безуєві, а потім нічними походами, під охороною сотні “Лиса”, добралися аж до бродівських лісів. В ніч на 19 серпня ми отаборилися недалеко села Спас. Після обіду нас почали обстрілювати з гармати танкетки. Але снаряди перелітали. Вночі ми покинули свій табір і почали вертатись у свої сторони. Додому в Ліски вернулися біля Покрови.

З осені 1944 р. по літо 1945 р. майже в кожному селі нашого терену стояли сотні.

В один із місяців УПА здійснило маже повну мобілізацію у свої ряди. Але після зради курінного Юрченка, багатьох відпущено додому. В ряди УПА вливається зрадник “Самостійний”, який після вистежених криївок та складів із зброєю і продуктами, переходить в КДБ і всі ці об’єкти і людей видає. Із своїм загоном він робить облаву в селі і особисто вбиває станичного Шелемея Івана (дяка). З кожним днем важче жити в селі через часті облави.

В грудні 1945 року від зрадника гине заступник районового СБ Шелемей Ярослав, житель села. Тільки закінчився похорон, як група червонопагонників окружає село – роблять облаву. Це був вже вечір і практично облавники нікого не знаходять. Спокійно люди відсвяткували Різдво. Без жертв минув січень і майже лютий 1945 року. Боївки, які квартирували у нас та й в сусідніх селах, роблять рейди на Холмщину і Володавщину. Під кінець лютого вертаються і заквартировують ближче ліса. Згідно розповідей, в село вертається із своєю групою командир “Крапка”. Двоє хлопців відпросилося і пішли додому в Переводів. Ранком другого дня село обступили загони КДБ та польські війська. Загін “Крапки” ледве пробрався до лісу Чепич, де їх окружили з усіх сторін. Бій тривав більше 6 годин. Але сили були нерівні і 39 воїнів, хто не впав від ворожої кулі, у трьох кільцях покінчили життя. Поховали їх другого дня на Білостоці. Про цей бій написано багато. (Окремо подаю прізвища і псевдо героїв, а також статті у газетах і фото могили).

Сумні були Великодні свята 1946 р. Почастішали облави, все більше нахабніють польські каральні загони. За найменший опір чи непокору, поляки палять будинки, вбивають людей. Молодь, яка ховалася у сховищах (схронах, бункерах), все більше від одушливих газів і диму знаходить там свою смерть. Селяни все таки провели весняні роботи (позасівали поля, посадили городи, картоплю). Виселена в 1945 році Холмщина, маже до Замосця і Томашева осталась безлюдною, бо поляки і мазури боялися повертати на свої маєтки: там ще проводили рейди загони УПА.

В час виселення поляки разом з загонами НКВД використовували транспорт сусідніх сіл і тих, які вже були на вокзалі. Щоб уникнути виселення жителі часто ховалися по селах Холмщини і в селах, які вже виселили.

Село наше, до сходу сонця, в середу зеленого тижня, окружили військові загони НКВД та військо польське. Окремі виконавці акції по два-три заходили на подвір’я і силою грузили мізерне майно на підводи. Біля обіду зігнали всі підводи на Суховолю і в супроводі війська відвезли нас до Белза. Вже у п’ятницю подали вагони і приказали грузитись. Тварин (коні, ВРХ та вівці) грузили в окремі вагони. В суботу перед вечером ми покинули Белз, а в неділю, на Зелені свята, вигрузили нас в Калуші. На Україну виселено 71 родину і розселено по селах.

  1. с.Бережниця – 2 родини

  2. с.Підмихайле – 6 родин

  3. м.Калуш – 6 родин

  4. с.Копанки – 3 родини

  5. с.Негівці (колонії Пняки) – 12 родин

  6. с.Довге Войнилівська – 26 родин

  7. Томашівці

а) Циглі – 5 родин

б) Дубина – 6 родин.

  1. Шевченкове біля Галича – 5 родин

Житла, крім тих, які осталися в Калуші, не дали, а підселили до родин названих сіл. Перший рік односельці, одержавши компенсацію за залишені посіви та житло, прожили нормально, а в наступні дуже бідували. Шукати кращого життя і до 1960 р. більшість покинули Калущину.

Родини, які осталися, ще рік жили в селі. В 1947 р. акцію “Вісла-47” їх виселили в Північні та Західні терени Польщі, розселивши їх по дві-три родини в селі. Майже всі вихідці із с.Ліски, особливо їхні діти, змішавшись з поляками, асимілювались.

Мені доводилось тричі бути в селі після виселення. Воно настільки змінилося, що пізнати його можна лише по церкві, цвинтарю та урочищі Білостік. Правда, через Суховолю із Потуржина до Переводова пролягає асфальтова дорога і житла по обі сторони виглядають пристойно. Селом його тпере не назвеш, а хіба хутором, бо всього біля 14 господарств. Решта території заросло 2-3 метровими кущами бузини та кропивою. До останків плебанії довелось добиратися із сокирою в руках.

На схід від урочища Білостік, за Кругликом, було засновано ПГР, а біля нього держава збудувала біля 20 домів і названо Бялисток. Отже, на терені бувшого українського села Ліски, зараз існує два Ліски Варенжскі та Б’ялисток. Слід відмітити, що посіви зернових та інших культур знаходяться в належному стані і поляки збирають високі врожаї.

Акцію “Вісла” оцінюю, як акцію, що забрала не лише українські землі, а головніше – забрала в народу його націю і все минуле, хоч дала непогане життя нащадкам.

По іншому склалася доля тих, які переїхали в Україну і їх нащадків. Злиденне життя колгоспників заставило їх подумати про своїх дітей, внуків. Вони одержують середню і вищу освіту. Маже немає жодної сім’ї, вихідців із Лісок, щоб хтось із них не мав вищої освіти. Серед нащадків є лікарі, вчителі, інженери, агрономи, інші фахівці. Головне – всі вони українці, патріоти вільної незалежної України.

Синиця Павло

Ліски – Воскресінці, 2000 р.

21

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: