ТУРЕЦЬКА РЕСПУБЛІКА
Держава в Південно-Східній Європі і Південно-Східній Азії. На північному-заході граничить з Болгарією і Грецією, на північному сході - із Грузією і Вірменією, на сході - з Іраном, на півдні - з Іраком і Сирією. На півночі омивається Чорним морем, на північно-заході - Мармуровим морем, на півдні - Середземним морем, на заході - Егейським морем. Площа країни 779 452 км2. Азіатська частина Туреччини зветься Анатолія, європейська ж частина складає усього близько 3% території. Країну можна умовно розділити на 7 фізико-географічних регіонів: Фракія й узбережжя Мармурового моря; регіон Егейського і Середземного морів; Чорноморський регіон; західна Анатолія; Анатолійське плоскогір'я; східне нагір'я; південно-східна Анатолія.
Фракія й узбережжя Мармурового моря - рівнинний регіон, на сході якого піднімається гірський ланцюг з горою Улу (Олімпус) (2543 м). Узбережжя Егейського і Середземного морів вузьке і горбкувате. Анатолійське узбережжя Чорного моря обрамлено Понтськими горами. Західна Анатолія складається з нерівних гірських ланцюгів і річкових долин, що відокремлюють Егейське узбережжя від Анатолійського плоскогір'я - самого великого регіону країни, з усіх боків оточеного горами. Найвища точка цього регіону - гора Ерсиес (3916 м). Східне нагір'я є самим гористим регіоном Туреччини. У ньому знаходиться знаменита гора Арарат (5137 м), до якої, по перевалі, пристав Ноєв Ковчег. Там же беруть початок ріки Тигр (Дикле) і Євфрат (Фират). Південно-східна Анатолія - низьке плоскогір'я, з півночі, сходу і заходу оточене горами. Практично всі ріки Туреччини порожисті і несудохідні, деякі влітку пересихают. Самою довгою рікою країни є Кизил-Ирмак (1150 км). Два найбільших озера Туреччини - озеро Ван і озеро Туз - солоні; прісноводні озера Бейзегир, Егридир і Бурдурал знаходяться на південно-заході країни.
Населення Туреччини (по оцінці на 1998 рік) складає близько 64566500 чоловік, середня щільність населення близько 83 чоловік на км2. Найбільш висока щільність - у Стамбулі і прибережних регіонах. Етнічні групи: турки - 80%, курди - 17%, греки, араби, вірмени, євреї. Мова: турецький (державний), курдський, арабський. Віросповідання: мусульмани - 99,8% (чотири п'ятих - суннити, одна п'ята - шиїти), християни - 0,2%, іудеї. Столиця - Анкара. Найбільші міста: Стамбул (7300000 чоловік), Анкара (2826000 чоловік), Измир (1757000 чоловік), Адана (931000 чоловік). Бурса (835000 чоловік). Державний устрій - республіка. Глава держави - президент Сулейман Демирель (у посаді з 16 травня 1993 року). Глава уряду - прем'єр-міністр Н. Ербакан (у посаді з березня 1996 року). Грошова одиниця - турецька ліра. Середня тривалість життя (на 1998 рік): 65 років - чоловіка, 69 років - жінки. Рівень народжуваності (на 1000 чоловік) - 21,4. Рівень смертності (на 1000 чоловік) - 5,3.
На узбережжя Егейського і Середземного морів літо довге і печеня, а зима м'яка і дощова. Середня температура січня в Стамбулі складає від 3 гр. З до 8 гр. З, середня температура липня- від 18 гр. З до 28 гр. С. Середньорічна норма опадів близько 820 мм, дощі йдуть в основному з жовтня по травень. У цьому регіоні вирощують оливки, цитрусові, фіги, виноград. Ліси вкрай рідкі. На Анатолийском плоскогір'я клімат континентальний з печенею влітку і щодо холодної узимку. Середня січнева температура в Анкарі - від -4 гр. З до 4 гр. З, середня липнева температура - від 15 гр. З до 30 гр. С. Середньорічна норма опадів близько 350 мм. Рослинність на плоскогір'я в основному трав'яниста з дуже рідкими лісами. Самим жарким регіоном країни є південно-східна Анатолія (середня температура липня нерідко перевищує 30 гр. З). Серед представників фауни найбільш розповсюджений дикий кабан, тому що іслам забороняє вживання в їжу свинини. У віддалених гірських районах зустрічаються віл, лисиця, дикий кіт, гієна, шакал, олень, ведмідь, куниця і гірський козел. Верблюд, буйвіл і ангорська коза одомашнені. Крім великої кількості різних видів місцевих птахів, через Туреччину пролітає кілька десятків тисяч перелітних птахів. У ріках водиться велика кількість форелі.
Головною визначною пам'яткою Туреччини є Троя - легендарне місто, битва за який оспівана Гомером у "Илиаде". На місці, зазначеному великим грецьким поетом, знайдено більш десяти поселень різних періодів, починаючи з 3000 року до н.е. Останнє місто, від якого збереглися вулиці, храм Афіни, театр, проіснував з I століття до н.е. по 500 рік н.е. Крім цього в Анкарі знаходяться музей Анатолийских цивілізацій з найбагатшими колекціями предметів побуту і мистецтва хетів і фригийцев; старе місто, розташований навколо середньовічної цитаделі. У Трабзоне - церква Золотоглавої Божої Матері і церква св. Євгенія візантійської архітектури, обидві церкви перероблені в мечеті; церква св. Софії (XIII століття), у якій розташований музей; монастир XIV століття. У Стамбулі - велика кількість пам'ятників архітектури, у тому числі церква св. Софії VI століття (у XV столітті була перебудована під мечеть, зараз у будинку знаходиться музей); мечеть Баязеда II, мечеть Сулеймана I; палацевий комплекс Топкали Сераль, у якому розташований музей з колекцією султанських коштовностей, а також предметів, що належали пророку Мухаммеду; палац Долма Багген (XIX століття); замокла Едикюль; Галатская вежа. У Газиантепе - руїни візантійської міцності; неподалік від міста пагорб, на якому знаходився центр поклоніння богу Ваалу. В Антакье (Антіохія) - залишки римських храмів, акведуків, театрів і катакомб; археологічний музей з колекцією мозаїки II-III століть; грот св. Петра, у якому апостол читав свої проповіді, неподалік від грота хрестоносці в XII і XIII століттях звели церкви. В Адане - великий кам'яний міст, побудований у VI столітті; руїни замка 782 року. У Кайсери - розкопка древнього міста хетів Канеш (III тисячоріччя до н.е.). У Списи - чудові сади; кілька мечетей і монастир секти "Малевия" (трясущихся дервішів); у монастирі знаходиться гробниця засновника секти поета Джалал пекло-дина Мухаммада Дина ар-Руми. У Бурсі - кілька мечетей у візантійському, перському й ісламському стилях; гарячі сірчані джерела; гробниці перших оттоманських султанів.
Населення Туреччини
Зараз населення Туреччини складає близько 62 млн. чоловік, і велика частина з них по національності турки.
Крім турків тут проживають біля мільйона арабів (уздовж сірійської границі), кілька десятків тисяч вірменів і євреїв, у Стамбулі — близько 100 тис. греків.
Усього в країні проведено 12 переписів. З 1927 р. населення Туреччини зросло в 4,4 рази, причому тільки з 1950 по 1985 - у 2,5 рази. Різко зросла і щільність населення: з 1,8 до 7,7 чоловік на 1 кв. км. Швидкий ріст населення залишається важливою проблемою країни.
Розподіл жителів по території Туреччини відбувається вкрай нерівномірно. Найбільше густо заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, потім - райони, що прилягають до Егейського моря. Саме густонаселене місто - Стамбул і самий малонаселений - Ханяри.
Основне населення країни - турки (близько 90 %). У відповідності зі статтею 66 конституції 1982 р., турками вважаються всі “хто зв'язаний узами громадянства з турецькою державою”. Діти, що народилися від чи турка матері-туркені, вважаються турками. У країні ще проживають понад 25 національні меншості: курди, араби, греки, черкеси, вірмени, євреї, грузини, лази і т.д.
Трохи особняком у розподілі населення по національній ознаці на території Туреччини коштують південна і південно-східна частини Анатолії. Вірмени, що проживають на сході Анатолії вже кілька тисяч років, протягом усього періоду своєї історії знаходилися під чиєюсь владою. Ними керували римляни і візантійці, перси і турки-сельджуки, османи.
Після довгої боротьби, на північному сході Анатолії перемігші вірмени усі таки проголосили незалежну Вірменську республіку. Проіснувала вона недовго і була відзначена хіба що масовим знищенням турків, що тут проживали.
Зовсім інша справа — курди. На сході і південно-сході Анатолії їх проживає близько 10 млн. Для них Анатолія — батьківщина, вони тут — корінні жителі. Як, утім, у гірських районах Іраку, Ірану і Сирії. Багато років курди борють на території цих країн за створення незалежного Курдистану.
Тут їх, однак, особливо не дарують. До останнього часу турецький уряд узагалі заперечував саме існування курдської національності. “Курдів ні, є гірські турки”, — затверджували офіційних осіб. Навіть сама курдська мова була під забороною. Сьогодні ця заборона знята. Але проблема створення незалежного Курдистану як самостійної держави залишається. І її поки не може вирішити ні батіг, ні пряник.
У підсумку офіційна статистика не публікує відповідних даних, ототожнюючи національну приналежність з мовний. На базі цього принципу в країні в 1965 нараховувалося 28 318 тис. турка. У країні проживали також (тис. чоловік): курди (2181), араби (369), черкеси (57), греки (49), вірмени (32), грузини (32), лази (28) і євреї (9,1).
Міста
Близько 35% населення проживають у сільській місцевості, однак продовжується процес урбанізації. У 1997 з 5 міст Туреччини з населенням більш 1 млн. чоловік найбільшими і відомими були наступні (тис. чоловік): Стамбул (8260), що був Константинополь, у минулому столиця Османської імперії, що знаходиться на європейському березі Босфору; Анкара (2984), нинішня столиця Туреччини, розташована на Анатолийском плоскогір'я; Измир (бивш. Смірна 2082), важливий порт на узбережжя Егейського моря.
Географічне положення. Рельєф.
Уздовж чорноморського узбережжя тягнуться гірські хребти, пофарбовані в зелений колір, а на півдні, уздовж средиземноморского - глибоко розчленовані гори, позбавлені рослинності. Між ними коричневе Анатолийское плоскогір'я. На сході в Середземн моря – зелена низовина Адана... На захід – низовина Анталья. Зелені цятки лісистих гір в Егейського моря. А гірські хребти в Егейського моря рівнобіжні. Сині цятки озер, і серед них – світліше інших солоне озеро Туз. Сині порізані полосочки рік. І навколо – синяв морів – Чорне, Мармурове, Егейське, Середземне. І ниточки проток – Босфор, Дарданелли.
Туреччина розташована на східній півкулі, між 25 градусів 40" і 44 градуса 48" в.д. і 35 градусів 51" і 42 градуса 06" с.ш. Її площа (включаючи внутрішні водойми) 779452 кв.км. Основна частина території Туреччини - 97 % - розташована в Азії і тільки 3 % - у Європі. Географічна особливість Туреччини - розташування на перехресті важливих шляхів, зі стародавності з'єднуючих Європу з Азією, чорноморські країни і народи зі средиземноморскими. Максимальна довжина турецької території з заходу на схід 1600 км, з півночі на південь 600 км.
Безліч гір, плоскогір'я, озера, ріки, що стікають з гір... Туреччина – країна гірська. Її середня висота над рівнем моря 1132 м. Майже вся її територія зайнята Малоазіатським нагір'ям. У його складі окраїнні гірські системи: Понтийские гори і Таври. Між ними розташоване Анатолийское плоскогір'я. Понтийские гори тягнуться уздовж чорноморського узбережжя більш ніж на 1000 км. У низов'ях Сакарьи вони розділені глибокими долинами. На півночі гори круто спускаються до моря, залишаючи прибережну смугу в 5-10 км. Тільки в устях рік рівнина розширюється до 60-70 км. Північні «морські схили» зелені, а от південні схили Понтийских гір, яким не дістає вологи, залишаються без рослинності. Середня висота Понтийских гір близько 2500 м. У східній частині гірські хребти досягають найбільшої висоти (гора Качкар, 3931 м); дуже круті схили, альпійські гребені і відсутність наскрізних долин роблять ці гори труднопроходимими. До заходу Понтийские гори знижуються до 900 м, максимальна висота їх там не перевищує 2000 м.
У Туреччині переважають гори і плоскогір'я; великі риси рельєфу створені головним чином новітньою тектонікою. З півночі Малоазіатське і почасти Вірменське нагір'я облямовані Понтийскими горами (висота до 3937 м, м. Качкар), що включають у себе Западно-Понтийские і Восточно-Понтийские гори і гори Джаник, з півдня - гірською системою Тавр (висота до 3726 м, м. Демирказик), у якій розрізняють Західний Тавр, Центральний Тавр (складається з Киликийского Тавра й Антитавра); на Сході - рівнобіжні хребти Північний Тавр, Внутрішній Тавр і Вірменський Тавр. У східній частині країни гори Тавр переходять у Курдистанские гори (м. Джило, 4168 м). Внутрішню частину Туреччини займає Анатолийское плоскогір'я з окремими хребтами і погаслими вулканами (Ерджияс, 3916 м, і ін.), численними безстічними западинами із солончаками й озерами. Західна частина Малоазіатського нагір'я складається з рівнобіжних, широтно витягнутих, гірських хребтів (висота 2000-2500 м) і поділяючих їх межгорних долин. У межах Вірменського нагір'я - чергування лавово-туфових плоскогір'їв з безстічними озерами і вулканічними конусами і куполами (Великий Арарат, висота 5165 м - найвища вершина Туреччини, Сюнхан, висота 4434 м, і ін.) і тектонічних западин, розділених складчато-глибовими хребтами. До Півдня від Вірменського Тавра - північний край плато Джезире (висота 500-1000 м).
У межах європейської частини Туреччини, на Фракийском півострові, переважають низкогорья Истранджа і горбкуваті рівнини. Низовини мають обмежене поширення уздовж морського узбережжя (найбільші - Чукурова і Нижнефракийская низовина).
Чи тавр Торос тягнеться уздовж Средиземноморского узбережжя. Він розділений на 3 частині: Західний, Центральний і Східний Тавр.
Ці гори утворилися одночасно з Альпами – 60-65 млн. років тому. Західний Тавр — гірська система, дугою низовина, що охоплює затоку і, Анталья. На заході і сході затоки гори далеко вдадуться в море, займаючи Ликийский і Киликийский півострова. Досить високі гірські хребти (Бедаг, 3086 м; Ельмали, 3073 м) розділені глибокими долинами, порізані каньйонами. Між хребтами Західного Тавра, особливо на півночі його розташовані групи озер і глибоких улоговин прісні озера (Бейшехир, Егридир, Сугла), солоні (Аджигель, Акшехир; улоговина Испарта й ін.) давшие цьому району назва “турецька країна озер” Трохи обособленно розташовані хребти Султан (2581 м) і Егрибурун, що мають незвичайне для Західного Тавра розташування з південно-сходу на північний захід.
Центральний Тавр виділяється серед сусідніх відрізків Тавра найбільшою висотою й альпійським типом рельєфу. Висота багатьох хребтів тут перевищує 3000 м. На заході до південно-заході Центральний Тавр близько підходить до Средиземноморскому узбережжю, круто обриваючись у море. Лише в деяких місцях на узбережжя маються вузькі смужки алювіальних рівнин, як це можна спостерігати в районах Анамура, Аланьи, Силифке і Фініку. Приблизно в міста Мерсин гори різко повертають на північний схід, залишаючи до півдня від себе велику алювіальну Аданскую рівнину. Південно-Західну приморську частину Аданской рівнини називають Чукурова, северо-восточную-юкариова.
Північно-східне продовження Тавра, зайняте хребтами Бинбога і Тахтали, відомо ще за назвою Антитавра. Ці хребти простираються з південно-заходу на північний схід і, знижуючи, зливаються з плоскогір'ям Узуняйла.
Східний Тавр простягнувся до півдня від р. Мурат і оз. Ван до східних границь країни. Східна частина його (район Хакяри) найбільш висока; висота гірських вершин тут наближається до 4000 м, а в гірському вузлі Джило перевищує її (4168 м). Хребет прорізаний глибокими ущелинами рік Євфрату і Тигру, що служать важливими шляхами сполучення.
До півдня від Східного Тавра розкинулася велика Диярбакирская улоговина, що поступово знижується на південь до Месопотамской рівнини, що лежить уже за межами Туреччини.
Анатолийское плоскогір'я розділене на Внутрішню Анатолію і Східну Анатолію. Перша з них представляє більш низьку частину плоскогір'я. Вона складається з ряду безстічних улоговин, серед яких височіють на зразок островів лише окремі ізольовані низкогорние кряжі. Висоти тут збільшуються з заходу на схід з 800—1200 м до 1500 м. На одному з таких плато, на висоті 850 м. розташована столиця Туреччина-Анкара. У південній частині плоскогір'я піднімається ряд древніх вулканів. У центрі і на півдні Внутрішньої Анатолії численні озера і болота, звичайно солоні, часто з мінливими обрисами. У центрі плоскогір'я, на висоті близько 1000 м, знаходиться друге по величині в Туреччині озеро Туз, відоме винятковою солоністю вод. Влітку озеро висихає, і дно покривається кіркою солі. Багато рік, що перетинають Анатолийское плоскогір'я, не добігають до моря, вони впадають у чи Туз залишаються в солоних болотах.
Східна Анатолія розташована між Понтийскими горами на півночі і Східному Таврі на півдні. На заході її відокремлює від Внутрішньої Анатолії хребет Акдаг. Східна Анатолія зайнята високими горами, у середньому від 1500 до 2110 м. Тут високі нагір'я сполучаються з глибокими улоговинами. Самі гори мають характер окремих масивів, а також довгих ланцюгів. Недалеко від границі з Вірменією піднімається найвища крапка Туреччини (5137 м). Це погаслий вулкан, із крутими схилами, складеними лавовими потоками і вулканічним попелом. Його вінчає шапка вічних льодів. Південніше розташований Малий Арарат (3900 м).
Хребти Західної Анатолії здебільшого средневисотние; окремі ж з них, наприклад гора Улудаг (Малий Олімп), досягає майже 2500 м. Улудаг, велику частину року покрита снігом, є найбільш мальовничим місцем Північно-Західної Туреччини
Клімат
На території Туреччини клімат сильно варіює від місця до місця, у цілому ж кліматичне районування збігається з орографическим.
Субтропічний перехідний клімат. Узбережжя Чорного моря і нижні частини схилів Понтийских гір мають клімат, перехідний від средиземноморского до вологого субтропічного. М'який його характер обумовлений впливом морських повітряних мас і захисною роллю гір, що перешкоджають проникненню на узбережжя холодних атмосферних потоків із внутрішніх районів країни. У найбільш холодний місяць року середні температури складають 4–7° С, у самий жаркий (звичайно це серпень) 20–24° С. Добові коливання температур рідко бувають різкими. Опадів досить: від 635 мм у рік на заході до більш 2500 мм на сході. Вони випадають в усі сезони, але переважно з жовтня по березень.
Субтропічний средиземноморский клімат. Узбережжя Егейського і Середземного морів мають типово средиземноморский клімат з жарким сухим летом і теплою дощовою зимою. Звичайно на один-три літніх місяців приходяться менш 25 мм опадів. Їхня середньорічна сума в прибережній смузі вищезгаданих морів і Мармурового моря досягає 500–750 мм, у внутрішніх районах 380–500 мм, але на схилах Тавра місцями перевищує 750 мм. У самий пекучий літній місяць середні температури коливаються від 23° С в Стамбулі до 27° у Измире і 28° С в Адане, удень звичайно піднімаючи до 32–35°, і вночі падаючи на 5–10° С. Середні значення самого холодного місяця складають на узбережжя 4–9° С, а у внутрішніх районах 2° С. Узимку в денний час часто буває сонячно і тепло, по ночах случаються заморозки.
Семиаридний клімат. Клімат Анатолийского плоскогір'я визначають як семиаридний. Улітку відносно пекуче, узимку холодно. У літні місяці повітря прогрівається в середньому до 20–24° С, підвищуючи вдень до 27–32° і опускаючи вночі до 10–15° С. Середні показники січня на кілька градусів нижче крапки замерзання, причому уночі відзначаються морози до –18° C і нижче. Річна норма опадів не перевершує 500 мм, але, як правило, залишає більш 250 мм.
Континентальний клімат. Даний тип клімату характерний для Вірменського нагір'я і відрізняється суворою і тривалою зимою. На півдні, у Диярбакире, середня січнева температура складає –1° С. У горах і на плоскогір'я вона знижується до –9–12° С, падаючи вночі до –18° С, а іноді до –40° С. Східна Туреччина утворить єдиний у країні район, де землеробство в зимовий період практично неможливо. Літо сухе і печеня: у середньому стовпчик термометра показує 18–25° С, але при цьому спостерігаються значні перепади добових температур. У високогірних місцевостях заморозки бувають навіть улітку. Східна частина країни в цілому одержує досить атмосферних опадів; їхня середньорічна кількість міняється, у залежності від місця розташування й експозиції схилів, від ок. 380 мм до 760 мм. На шістьох холодних місяців приходиться, як правило, більше опадів, чим на інше півріччя.
Клімат. Водяні ресурси.
Територія Туреччини знаходиться в межах субтропічного кліматичного пояса. Однак гірський, сильно розчленований рельєф і дуже складна циркуляція повітряних мас обумовили велику розмаїтість кліматичних районів:
Чорноморське узбережжя Туреччини відрізняється помірковано теплим кліматом, що характеризується великою вологістю, порівняно рівномірним розподілом опадів по сезонах року, печенею влітку і прохолодною зимою. Середня температура січня на узбережжя -1-5, +7°, липня +22, +24°. Високі Понтийские гори узимку захищають Чорноморське узбережжя від впливу холодних повітряних мас внутрішніх районів країни, а Чорне море зменшує вплив холодних північних вітрів. Крім того, східна частина Чорноморського узбережжя захищена від проникнення холодних вітрів високими Кавказькими горами.
Чорноморське узбережжя одержує найбільша кількість опадів, чим воно багато в чому зобов'язане високим Понтийским горам. У східній частині узбережжя випадає до 2500 мм опадів у рік. У західних районах узбережжя опадів менше—700—800 мм. Південні схили Понтийских гір відрізняються більшою сухістю, чим північні навітряні схили. Рясні опади на північних схилах за всіх часів року викликані пануючими в країні північно-західними вітрами, що дують з Чорного моря, і зі средиземноморскими циклонами.
Досить широка смуга узбережжя Егейського моря і зовсім вузьке Средиземноморское узбережжя відрізняються типово средиземноморским кліматом з характерними для нього жарким сухим летом і теплою дощовою зимою. Середня температура самого жаркого місяця ( чилипень серпень) в Адане досягає +28° і самого холодного ( чисічень лютий) +10°. У східних, більш гористих, районах літо прохолодне, узимку случаються заморозки. Кількість опадів, що випадають, на узбережжя Егейського моря 500—800 мм у рік; 1000— 1500 мм — у західній частині Тавра (на навітряних схилах) і до 500 мм — у східній. Північ Західної Анатолії, піддана впливу теплого Мармурового моря (температура верхнього шару води влітку біля +25С, узимку біля +8) відрізняється сприятливими для сільського господарства кліматичними умовами. Береги й острови Мармурового моря - улюблене місце відпочинку жителів Стамбула й околишніх міст. Навесні, коли на Чорноморському узбережжі ще холодно, у Мармуровому морі вже можна купатися.
У межах Західної Анатолії, уздовж південного берега Мармурового моря, простягнувся ланцюг приморських рівнин з лагуновими прісними озерами: Апольонт, Изник, Маньяс, Сапанджа.
Крайній північний захід Туреччини, відомий за назвою Східної Фракії, представляє улоговину (долину лівого припливу р. Марици — Ергене), облямовану з північного сходу невисокими горами.
Територія Туреччини, за винятком Канийской рівнини, покрита густою річковою мережею. Але всі ріки мають гірський характер, буяють водоспадами, порогами і тому несудохідні. Велика швидкість плину робить їхній майже незамерзаючими навіть у високогірних районах. Основні ріки: Євфрат (2800 км), Тигр (1900 км), Кизил-Ирмак (1355 км), Сакарья (824 км).
Близько 9,2 тис. кв. км. Площі Туреччини займають озера: Кратерні, карстові, лагунові, тектонічні, запрудно-вулканические, що заповнюють зниження переважно на Анатолийском плоскогір'я і Вірменське нагір'я. Саме велике озеро Туреччини – безстічне озеро Ван (3713 км кв.). Воно розташовано в Східній Анатолії на висоті 1720 м в оточенні гір.
Стік рік відрізняється крайньою нерівномірністю. У дощові сезони й у період танення снігу багато рік перетворюються в бурхливі потоки і створюють погрозу повені, а в звичайно посушливий літній і осінній сезони сильно міліють; самі дрібні з них часто пересихают зовсім.
У горах Туреччини беруть початок найбільші ріки Південно-Західної Азії: Євфрат, що зароджується в Східній Анатолії, і Тигр, що стікає з Вірменського нагір'я.
До басейну Перської затоки відносяться ріки Тигр і Євфрат, до басейну Каспійськ моря - Кура й Араку, у Чорне море впадають Ешиль-Ирмак, Кизил-Ирмак, Чорух. Деякі з них протікають по території Туреччини тільки у верхів'ях. З Анатолийского плоскогір'я починається р. Сакарья, що також впадає в Чорне море. У європейській частині Туреччини знаходяться низов'я р. Марица, що впадає в Егейське море.
Ріки західної частини Туреччини звичайно маловодні, улітку міліють і пересихают; паводки навесні й узимку; на Сході Туреччини на ріках часто відзначається весняно-літнє повіддя, у значній мірі обумовлене таненням гірських снігів. Води рік широко використовуються для зрошення.
Геологічна будівля і корисні копалини
У Туреччині виявлені великі запаси різноманітних корисних копалин. У надрах країни залягають кам'яне і буре вугілля, нафта, різні рудні копалини: залізо, свинець, цинк, марганець, ртуть, сурма, молібден. На долю Туреччини приходиться 25 % загальносвітового запасу ртуті. Тут маються найбагатші поклади вольфраму, відомо біля ста родовищ міді. З нерудних копалин відомі родовища селітри, сірки, мармуру, морської ненки, повареної солі. Природною солеварнею, що постачає сіллю всю Туреччину, є озеро Туз.
Територія Туреччини розташована в межах Средиземноморского геосинклінального пояса. На Півночі і Півдні протягаються альпійські складчасті системи Понтийских гір і Тавра. У їхній будівлі беруть участь осадові і вулканогенно-осадові породи мезозою і палеогену, що підстилаються комплексом магматичних ультраосновних і основних порід і прорвані місцями гранітами. У Таврі широко розвиті тектонічні покриви. Між ними розташована Центрально-анатолийская складчаста проміжна зона, у якій виділені серединні масиви (Мизийско-Галатский, Мендересский, Киршехирский), складені кристалічними породами докембрия і почасти палеозою, і Измиро-Анкарский геосинклінальний прогин.
На Південно-Сході Туреччини проходить крайовий прогин древньої Африкано-Аравійської платформи, виконаний кайнозойской молассой. Територія Туреччини характеризується підвищеною сейсмічністю. Основні корисні копалини Туреччини - хроміти (Тавр, Западно-Понтийские гори, Измиро-Анкарский прогин), борати (Западно-Понтийские гори), боксити (Тавр, Понтийские гори), вольфрам, ртуть, сурма (Мендерес, Киршехир, Западно-Понтийские гори), мідь (Понтийские гори, Тавр), кам'яне вугілля (Понтийские гори). Відомі промислово розроблювальні родовища нафти (на Південно-Сході в крайовому прогині), марганцю, заліза, свинцю, цинку, асфальтита, бурого вугілля, магнезиту, бариту, корунду, азбесту, флюориту, сірки, фосфатів, кам'яної солі й ін. Запаси трехокиси вольфраму 60 тис. т, хромітів - 10 млн. т, ртуті - 27 тис. т, сурми - 110 тис. т.
Природа
Такої природної розмаїтості, як у Туреччині, не знайти в жодній іншій країні на сороковому градусі північної широти. Щоосені з пагорбів Чамлика біля Стамбула можна любуватися дивним спектаклем, що влаштовують зграї лелек і хижих птахів. У долинах рік, що впадають в Егейське і Середземн моря, в'ють гнізда фламінго, а зимувати відправляються на солоні озера в глиб країни. У районі Дальяна чи на кожнім із сімнадцяти пляжів, що тягнуться уздовж Середземн моря, можна спостерігати одних із самих зворушливих і соромливих істот на землі: у цей час року морські черепахи відкладають яйця в піщаних дюнах.
Туреччина - батьківщина багатьох декоративних квітів, самими знаменитими з який, напевно, стали тюльпани. Коли в XVI в. цибулини цих квітів потрапили зі Стамбула у Відень, тюльпанами неймовірно зацікавилися в Європі - і особливо в Англії і Нідерландах. ДО 1634 р. повальне захоплення тюльпанами досягло такого розжарення, що в Нідерландах навіть виникло слівце "тюльпаномания". Це час у Туреччині (XVII в.) одержало назву "Ери тюльпанів": квітка стала символом добірності.
Настільки звичні тепер вишні, абрикоси, мигдаль, фіги (інжир) поширилися по усьому світі з Туреччини.
Існують самі різні припущення про тім, відкіля родом наші древні предки, але зображення Адама й Еви з фіговими листочками виступають підтвердженням старого представлення про Туреччину, де в такому достатку ростуть фіги, як про дійсний Едем.
На берегах Середземн моря і на схилах гір поблизу від берега переважає средиземноморская рослинність, причому "ведучим рослиною" тут є маслинове дерево. Природний маквис - труднопроходимие заросли з вічнозелених жестколистних рослин - усе більше відсувається від прибережних зон за рахунок аграрних культур і оранжерейних рослин.
Лісів на землях плоскогір'я майже ні, і тільки в долинах рік ростуть тополі, чи платани берези. Але як би убогої ні здавалася рослинність у багатьох регіонах, навесні вона блищить пишнотою фарб: тоді зацвітають анемони, нарциси, іриси, жовтий і червоний мак.
У Туреччині мається (1974) 12 національних парків. Найбільш відомі Улудаг - гірський масив у західній частині Туреччини з древнеледниковим рельєфом: Каратепе-Арелантас у південних відрогах Тавра, з лісами з червоного дуба і червоної сосни; долина ріки Мунзур у східній частині Туреччини.
Прибережні території напівсухих субтропіків із сильно зведеними жестколистними лісами і чагарниками, переважно гористі. Лазистан, найбільш зволожений район на Північному сході Туреччини з пишними широколиственними лісами і прибережною смугою вологих субтропіків. Анатолийское плоскогір'я з перевагою сухих степів і напівпустель, широким поширенням солончаків і солоних озер. Вірменське нагір'я з чергуванням гір, вулканічних масивів і широких межгорних улоговин, часто заповнених озерами, з перевагою гірських степів. Джезире, плато з перевагою напівпустель, найбільш жарке місце Туреччини, сухі субтропіки.
Тваринний світ
Тваринний світ Туреччини становить особливий інтерес, оскільки її територія, знаходячись на стику Європи й Азії, стає місцем зустрічі і сполучення різних фауністичних елементів обох частин світла.
У цілому переважає азіатський вплив.
Характерні представники гірської фауни - дикі барани, безоаровие козли; у лісах зустрічаються: шляхетний олень, козуля, кабан; з хижаків - вовк, шакал, смугаста гієна, ведмідь; на плато Джезире - дикий осел-онагр, представники африканської фауни - газель і ін. Масові види птахів - горобці, жайворонки, ластівки, солов'ї; у центральних районах Анатолії гніздяться білі лелеки, з хижих - орли, грифи, соколи, яструби. У південно-східних районах періодично відзначається масове розмноження сарани. Прибережні води морів багаті рибою (тунець, кефаль, скумбрія, пеламида, камбала).
Природа Туреччини
Цілком очевидно, що розмаїтість клімату і рельєфу приводить до розмаїтості рослинного і тваринного світу. У всякому разі, у Туреччині справа обстоїть саме так.
У прибережних горах переважає рослинність напівсухих субтропіків, на плоскогір'ях – субтропічних напівпустель. У нижніх частинах схилів гір, звернених до узбереж, ростуть средиземноморские жестколистние ліси і чагарники, наприклад, лавр і тимьян, вище, у горах Тавр, – місцями хвойні ліси, у Восточно-Понтийских горах – листопадні з вічнозеленим підліском і хвойні ліси. На Вірменському нагір'ї гірські ліси і гірські степи змінюються з висотою субальпийскими й альпійськими лугами. На плато Джезире домінують полинно-злакові напівпустелі.
Біля третини території Туреччини зайнято сільськогосподарськими угіддями (головним чином посіви зернових культур). Розмаїтість фруктів і овочів надзвичайно велико, усюди розкинулися сади і гаї лимонних, мандаринних, апельсинових, гранатових дерев. Також у Туреччині вирощують інжир, мигдаль, абрикоси, черешню і багато чого іншого. Існують також чайні і тютюнові плантації.
Флора Туреччини включає близько 6700 видів рослин, з них велика частин-це представники сімейств сложноцветних, бобових і крестоцветних. Можна виділити дві великі рослинні зони - приморську і внутрішню. Берегова частина приморської зони - це в основному культурна смуга, тобто ріллі, сади, городи. За нею йде область лісів і чагарників. Більш третини видів рослин ендемични для Туреччини. Особливо багато ендемиков серед ксерофнльних рослин: астрагалів, акантолимонов, кузиний. Чимало також ендемичних реліктів третинного часу: бальзамне дерево й ін.
Рослинний покрив Туреччини дуже різноманітний. Він змінюється в залежності від кліматичних умов і рельєфу місцевості. Значні зміни в природний рослинний світ Туреччини вніс людину: великі простори степів розорані, нанесена велика втрата лісам, особливо в Західній Анатолії — найбільш населеної частини Туреччини.
Фауна Туреччини характеризується достатком пустельних-степових і гірських видів. У гірських лісах зустрічається шляхетний олень, лань, козуля, кабан, леопард, ведмідь, барсук. Для безлісних гір характерні безоаровий козел і муфлон. На плоскогір'ях живуть степова рись і шакали. Такі широко розповсюджені види тварин, як вовк, лисиця, заєць, у Малій Азії мають місцеві підвиди. Багато степових гризунів і плазуючих.
Пташиний світ дуже різноманітний. З великих хижих птахів водяться орли, грифи, сараш, шуліки, яструби. Зустрічаються білі алети. Дрозди, дятли, зозулі, жайворонки, синиці, солов'ї, ластівки. Журавлі, чаплі, гусаки, качки, чибиси, чайки.
Іхтіофауна представлена усілякими видами риб, що живуть у морських басейнах Туреччини. В основному це кефалеві, скумбриевие, сельдевие, осетрові й ін. і іншими морськими мешканцями – омарами, креветками, лангустами, мідіями, з яких готують чудові блюда
На південному узбережжі відкладають яйця морські черепахи, а на узбережжях Егейського і Середземного морів в'ють гнізда фламінго. Білі лелеки, орли, грифи, соколи, яструби віддають перевагу центральним районам Анатолії, а горобці, жайворонки, ластівки і солов'ї поширені повсюдно. У горах живуть дикі барани і безоаровие козли, у лісах – шляхетні олені, козулі, кабани, шакали, ведмеді, вовки. На плато Джезире зустрічаються дикі осли-онагри й африканські гості – газелі.
Природа Туреччини непогано охороняється. У країні мається 12 національних парків, найбільш відомі з який Улудаг – гірський масив у західній частині Туреччини з древнеледниковим рельєфом, Каратепе-Арелантас у південних відрогах Тавра, з лісами з червоного дуба і червоної сосни, долина ріки Мунзур у східній частині країни і Паммукале (біля міста Денизли) – унікальне чудо природи, гейзерні джерела, що б'ють з-під землі і каскадом спадаючі з висоти 100 м.
Ґрунт
Найбільш родючі ґрунти, що містять необхідні для росту рослин мінеральні речовини і гумус, присвячені до заплав і дельт рік. Ґрунту іншої частини Туреччини в основному випробують недолік елементів харчування рослин. Найбільш могутні і продуктивні алювіальні відкладення сформовані такими ріками, як Великий Мендерес, Гедиз, Сейхан, Джейхан, а також ріками рівнини Анталья.
У горах і на землях кам'янистих плоскогір'їв розвиті малопотужні кістякові ґрунти, відносно малородючі і легко піддані ерозії. Їхня оранка виправдана тільки в найбільше вдало розташованих місцевостях. Зведення лісів і інтенсивний випас кіз, що продовжувалися протягом сторіч, погіршили стан ґрунтового покриву в горах. У результаті інтенсивного поверхневого стоку і надмірної ерозії велика частина верхнього родючого шару ґрунтів змита, і на поверхню виходить тонкий щебнистий обрій. На виположенних ділянках плоскогір'їв розвиті степові ґрунти (буроземи і чорноземи), часто дуже продуктивні, що чітко виявляється при наявності достатнього зволоження. Без штучного зрошення на них можуть вирощуватися озимі зернові культури, зокрема пшениця і ячмінь.
Ґрунту Средиземноморской області характеризуються середньою потужністю і помірною родючістю. Однак при противоерозийном терасуванні схилів, а також на рівнинних землях вони дають гарні врожаї, особливо таких типово средиземноморских культур, як маслини, інжир і виноград.
Мова
Турецька мова – державна мова Турецької республіки – є одним із членів тюркської родини мов.
Турецька мова входить в огузско-сельджукскую підгрупу огузской групи тюркських мов.
Словниковий склад турецької літературної мови складається з двох великих розділів: слова тюркського кореня і слова запозичені. Запозичені слова – по джерелу запозичення – представлені: арабськими, перськими, італійськими, грецькими, французькими, німецькими, англійськими, російськими й іншими елементами.
У турецьку літературну мову проникнули не тільки лексичні елементи, але навіть окремі арабські і перські синтаксичні конструкції. Нігілістичне відношення до своєї рідної мови, властива верхівці феодального суспільства, привело до того, що словниковий склад турецької літературної мови в XVI – XVIII вв. приблизно на 90% складався з арабско-перських запозичень. Історія боротьби за очищення турецької мови почалася ще в XVI в. (Татавлали Мухарреми і Едирнели Назми), одержавши новий розвиток у вто-рой половині XIX в. (Ибрагим Шинаси), продовжене на нових основах діячами групи „новий мова" (1910 р.).
У новітній час, після створення Турецького лінгвістичного суспільства (1932 р.), боротьба за очищення турецької мови від арабо-перських запозичень придбала спочатку (1934 – 1938 р.) характер крайнього пуризму.
І небагато про алфавіт. Велика частина тюркомовних народів, після того як їм була на-в'язана ідеологія арабських завойовників (VII і наступні століття), – іслам, стала користатися арабським листом.
У Туреччині до кінця 1928 р. користалися арабським алфавітом. Арабський алфавіт, розроблений для семитических мов, різко відмінних від тюркських мов, природно не міг скільки-небудь удовлетвори-тельно обслуговувати потреби тюркських мов взагалі і турецької мови зокрема.
Перший проект реформи арабського алфавіту стосовно до тюркських мов був розроблений відомим азербайджанським вченим і літератором Мірзою Фатали Ахундовим (1812 – 1878).
У 1857 р. М. Ф. Ахундов розробив свій перший проект реформи арабського алфавіту.
Новий алфавіт Ахундова, що складається з 42 знаків (32 знака для згодних, 10 знаків для голосних), був заснований головним чином на російській графіці і призначався не тільки для одного азербайджан-ского, а для всіх мов, пользовавшихся арабським алфавітом. За умовами того часу новий алфавіт М. Ф. Ахундова не міг одержати схвалення.
Проте, ідеї М. Ф. Ахундова продовжували жити: наприкінці XIX в. на Кавказу продовжувалися пошуки шляхів, спрямованих на поліпшення арабського алфавіту, і, більш того, справа дійшло навіть до створення проекту „латино-восточной абетки".
У Туреччині над поліпшенням алфавіту працювали Ахмед Вефик-паша (1823 – 1891), відомий вчений і державний діяч, Ебу-з-Зия Тевфик (1849 – 1913), літератор і суспільний діяч, Шемсеттин Самі Фрашери (1850 – 1904), албанець по походженню, відомий лексикограф і літератор.
Наприкінці минулого століття Ш. Самі склав у Константинополеві на латинській основі „албанский національний алфавіт". Приклад Ш. Самі потягнув турецького журналіста Сюлеймана Тевфика, що склав проект турецького алфавіту теж на латинській основі. Ш. Самі і С. Тевфик були обвинувачені „в замаху на безпеку імперії і на єдність ісламу..."
Після младотурецкой революції 1908 р. робота з поліпшення алфавіту трохи оживилася. Доктор Мусуллу Давуд представив тодішньому турецькому парламенту проект, у якому пропонував прийняти в якості державної графічної системи латинський алфавіт; однак цей проект не одержала підтримки. Така ж доля осягла і пропозиція про прийняття латинського алфавіту, висунута Степаном Караяном і майором Хидайетом Исмаилом.
Дискусія навколо реформи алфавіту в Туреччині прийняла характер гострої політичної боротьби.
Після довгої і складної боротьби Рада міністрів Туреччини 15 січня 1928 р. утворив при Міністерстві освіти „комиссию турецької мови", однієї з основних задач якої було вивчення питання про реформу алфавіту. Однак незабаром ця комісія була розпущена як що не виправдала надій, що покладалися на неї. 28 червня 1928 р. була створена нова організація – „комиссия за алфавітом", що на своїх засіданнях 8 і 12 липня прийняла проект алфавіту на латинській основі.
З офіційним оголошенням про завершення робіт з реформи алфавіту 9 серпня 1928 р. на народному гулянок у стамбульському парку Сарай-бурну виступив президент Мустафь Кемаль (Ататюрк).
1 листопада 1928 р., на першому засіданні чергової сесії ВНСТ, меджліс прийняв закон про введення нового алфавіту, що був опублікований 3 листопада 1928 р.
Турецький алфавіт на латинській основі складається з 29 букв (21 буква для згодних і 8 букв для голосних звуків) і 2 значків.